Цей союз викликав чимало пліток серед вищого світу імперії та осуду місцевих, які належали до великих маєтностей нареченої – адже їй на момент укладання шлюбу було вже тридцять вісім та й вродою вона не відрізнялася, а обранець був на дванадцять років молодший, до того ж без дворянського титулу та особливих статків, зато лихий вояка з відзнакою за оборону Порт-Артура, а ще імпозантної зовнішності статного нащадка славної Еллади.
Графиня Катерина Левашова з її паризькою освітою вдома розмовляла виключно французькою (крім того знала німецьку), а український принципово ігнорувала, за що піддані володінь, яких в її приватній власності налічувалося близько семи тисяч гектарів землі з двадцятьма вісьмома поселеннями різного рангу та цукровим заводом, охрестили господиню глухонімою, до того ж після одруження через маргінальності союзу вона втратила право користуватися своїм титулом, що надавало особливої пікантністі цієї події.
Чи було там велике кохання з боку нареченої – не відомо, а ось Костянтин Іванович Ксідо точно йшов на цей крок з розплющеними очима за порадою свого друга Буніна мати «титул та гроші», віддавши перевагу Катерині Левашовій перед іншими закоханими у високого красеня панянками, з якими його звела доля під час відрядження для упокорення селянських бунтів на Поділлі.
Але цей маргінальний союз став на заздрість всім міцним – подружжя ховало у себе від люті окупаційної московської влади опального приреченого на смерть коменданта Порт-Артура Анатолія Стесселя, а після охолодження царського гніву – виклопотали йому дозвіл на перебування на Поділлі, де надали йому притулок в будинку садівника свого розбудовуючогося палацевого комплексу в Хмільнику (формально споруда знаходилася на території селища Мазурівка, що дозволило не порушити заборону позбавленому всіх чинів колишньому генерал-ад’ютантові на проживання в міській черті).
Окрім того в сім’ї Ксідо-Левашової щасливо роса донька Софія, чоловік займався меценатською діяльністю, викупивши 38% збиткового журналу «Русская старина», а з початком Москвою чергового витка ескалації задля задоволення своїх імперських амбіцій Першої світової війни і повернення Костянтина до лав діючої армії, Катерина разом із доньками попрямувала за ним на місце нової служби в Новоросійську.
Коли червоний люмпен в 1919-ому окупував українські землі, і стало ясно, що то – на довго, подружжя разом з донькою емігрувало до Туреччини. Доля-таки вирішила розлучити їх назавжди – в тому ж році Катерина захворіла на тиф та померла. А він пережив її на багато-багато років, ще раз в доволі похилому віці під час Другої світової, коли радянські окупанти втекли з української землі від своїх вчорашніх союзників, таємно відвідавши місце народження їхнього кохання в подільському Хмільнику – він назавжди попрощався з минулим щастям.