В різнобарвному сучасному світі, де комунікація між країнами спростилася до кількох годин, пізнання культури різних народів інтригує, а часом шокує іноземних туристів. У кожного соціуму є свої складені століттями традиції та стиль життя – наприклад в деяких контонах Швейцарії досі м’ясо кішок вважається за великий делікатес, а в мусульманських країнах жінки ходять в спеку під чорною паранджею. Чим же дивує своїх відвідувачів Україна?
Перш за все своєю щирістю. Майже всі закордонні гості відмічають емоційну відвертість українців в спілкуванні, причому як позитивним так і негативним забарвленням. В той час як іноземців з дитинства привчають носити соціальну маску чемності та доброзичливості під якими дуже часто ховається в кращому випадку байдужість, а в гіршому – взагалі побажання провалитися під три чорти. Нація Тарасової землі любить і ненавидить з відкритим серцем, надихаючи інших за їхніми твердженнями «як ковток кришталевої води в полуденну спеку»
Гостинність для українців – то взагалі святе. Господиня не тільки дістане зі своїх запасів все саме найсмачніше для гостя, який може з’явитися на порозі о будь якій годині доби без будь-якого попередження, а й власноруч покладе до нього у тарілку найласі та найбільші шматочки. Навіть якщо в домі нічого немає, на столі як за помахом чарівної палички дуже швидко з’являться різноманітні смаколики під відповідні напої. І це при тому, що в інших країнах з господарями (навіть близькими родичами) гість заздалегідь має узгоджувати час свого прибуття, передбачувану тривалість візиту і навіть застільне меню, в інакшому випадку – це буде сприйняте як неповага.
Інша річ, що гість має дотримуватися деяких правил, головним з яких є чистота. Так, багатьох іноземців дивує традиція українців знімати на порозі вуличне взуття та вдягати капці (деякі з них жартують, що домашнє взуття світові виробники роблять виключно для країни під жовто-блакитним прапором). Не дивлячись на рівень достатку, в хаті чи в квартирі у господині має бути порядок, який на думку неукраїнських гостей межує зі стерильністю. Тому найкращім компліментом та подякою володарці оселі – підтримання цієї охайності з боку гостей, яке починається із зняття вуличного взуття на порозі.
Організованість та пунктуальність українців часом шокує навіть німців. Може саме тому і ходять в гості без попередження, щоб спізнілий гість не потрапив у вихор скандалу одразу після прибуття (ні, його звичайно ж не виженуть, але настрій може бути зіпсований дуже сильно). Хоча в роботі ці дві якості забезпечують відмінні результати, та чималі прибутки. Роботодавці відзначають добровільну згоду українських працівників виконувати набагато більше, ніж роблять їхні колеги зі Старої Європи, але в той же вони весь час знаходяться в стресі з-за перманентного стану «я винен – мені винні».
Століття випробувань зробили з української нації самовпевнених недовірливих всезнайок, які лікуються самотужки десь на межі офіційної медицини (навіть сильні антибіотики в аптеках доступні без рецепту) та язичницьких вірувань з їхніми забобонами, прикметами, нашіптуваннями та народними рецептами зілля. Причому до лікарів ідуть після того, як випробувні всі самолікувальницькі засоби, що для жителів закордону, привчених з дитинства до досягнень сучасної медицини при неможливості купити навіть таблетки від горла без рецепта від лікаря – майже шок.
Саме це життя десь на межі з віруваннями в потойбічне ставить ігри з чужими дітьми поза українські неписані соціальні закони. І якщо в більшості інших країн захоплення малечею сторонньої людини – привід для гордості батьків, то у українців він викликає підозрілість та недовіру до неї. Саме тому дотепер немовлят перші місяці намагаються ховати від сторонніх очей, а надалі – вчать ухилятися від приймання будь-яких знаків уваги від незнайомців. Деякі українські батьки і досі вбачають погану поведінку та сльози без приводу своїх дітей саме у навроті.
Статус друга українця отримати дуже-дуже важко, його можна заслужити лише після достойного проходження пліч о пліч з ним багатьох життєвих випробувань, при цьому зазвичай коло знайомих в різних статусах – майже не обмежено, іі в півмільйонному місті інформація поширюється в одну мить без допомоги ЗМІ просто з вуст в уста. Для іноземців – це загадка місцевої культури, бо там статус друга отримують ледь не при першому знайомстві, але сфера обміну інформацією обмежена.
Десь у витоках попередніх національних особливостей ховається і зневага до влади, недарма ж кажуть: «де два українця, там три гетьмана». Прихильність народну тут легко отримати, а ще легше втратити. Тому так мало моральних авторитетів у суспільства, що для більшості іноземців, яких з дитинства привчають до поваги владних структур як уособлення держави, викликає розгубленість. Хоча переважна більшість українців вважать себе патріотами, але лише ефемерної субстанції Україна, не її державних органів.
А ще іноземцю часто важко зрозуміти українські жарти, бо вони зазвичай мають складну структуру, ядро якої уходить своїм коріння в глибинну історію, культуру та менталітет. Їхня багатошаровість та кмітливість дотепу для іноземців перетворюється на розв’язання хитро-мудрої головоломки, пояснення носія необхідних знань якої займає часу в кілька разів більше ніж сам жарт.