Він жив за принципом «ціль виправдовує засіб» задовго до Макіавеллі, і ця ціль в нього була одна – влада, бажано необмежена. Так, він був княжої крові і отримав у спадщину від батька, князя галицького Володаря Ростиславовича, чималі звенігородські маєтності, а після смерті брата Ростислава – старший престол в Перемишлі, але йому всього було замало. За невгамовні амбіції, підступність у досягнені мети, непомірну жадібність його мало хто називав хрещеним ім’ям Володимир, лише тільки зневажливо-здрібленим Володимирком.
Головним суперником його життя став князь київський Ізяслав Мстиславович з роду Мономахового. Щоб отримати всі волинськи землі в своє підпорядкування Володимирко вступив в злочинну змову із ординським данником Юрієм Суздальським (в народі більш відомим як Долгорукий). За домовленістю двох зрадників Київ мав відійти мокрашському правителю, але той і не здогадувався про найвищу мету свого спільника згодом зайняти головний престол Русі-України.
Прорахунок окупаційного союзу був лише в одному – вони не врахували родинні зв’язки Ізяслава, сестра якого Ефрозина була одружена з угорським королем Гейзою. Звичайно останній не міг покинути шурина в біді, тому всією міццю всіх своїх 76 полків поспішив на допомогу. Звичайно крихкий союз двох слабаків не міг встояти проти сили та міці двох повноправних правителів.
Володимирко втік до свого Перемишлю і почав інтригу проти київського князя вводженням в оману Гейзи з метою відтягти час, прикидаючись важко пораненим. Угорець піймався на гачок та присягання на хресті святого Стефана галичанина повернути Ізяславові всі раніше захоплені міста та союзницьку підтримку не вічні віки. Король угрів пообіцяв шурину відбити у Володимирка всю Галичину, якщо той знехтує останнім шансом на примирення.
Звичайно виконувати свої обітниці Володимирко не збирався. Позбувшись нагальної небезпеки з боку Будапешту та Києва, він відправив посадників Ізяслава додому ні з чим, так і не повернувши захоплені міста. Правитель Русі одразу по їхньому прибуттю відправив гінця до Гейзи, а той в свою чергу – боярина до зрадника з вимогою дотримання присяги.
Впевнений у своїй безкарності на своїй землі Володимирко нахабно відповів, що не тільки не збирається виконувати взяті на себе раніше обов’язки, а ще й піде війною на Ізяслава задля помсти за його галицькі походи… а того ж вечора раптово впав та через декілька годин віддав Богові душу, увійшовши в історію не стільки як перший єдиний Галицький князь, скільки як зрадник. Сталася ця подія на самому прикінці 1152 року.
В народі ще довго пліткували про кару небесну для князя-клятвовідступника, яка наздогнала його одразу по визнанні своєї зради при свідках та хизування цим. Адже поцілунок зробленого з хресного дерева хреста святого Стефана при укладанні угоди з королем Гейзою був не просто символом, а завірчою печаткою самих небес, як би не глузував з цієї події сам Володимирко. Тож сатисфакція у вигляді души була отримана «не відходячи від каси».