В своїх жалюгідних потугах зазіхань на ототожнення з великою Руссю-Україною царі з мокшанських боліт зробили все можливе: і країну перейменували на співзвучну Росію, і правку стародавніх літописів німцям оплатили, і територію окупували, і заборону на українську мову вводили, і намагалися спаплюжити традиційну українську вишиванку через примусове вдягання в нього повій, і церкву підпорядкували світські владі, і геноцид українського народу влаштували через штучний голодомор та масове вбивство у концтаборах… – не допомогло. Гнила сутність московитів так і не здобула шляхетних українських рис, колективна народна пам’ять надійно зберігає код нації в своїх надрах.
Однією із основоположних складових будівництва московського міфу «про один народ» була православна церква. Не дарма ж навіть в часи жорсткого радянського атеїзму неканонічний московський патріархат продовжував свою діяльність на українських теренах (правда всі його попи мали світські офіцерські звання в каральних органах КДБ). Саме тому після неочікуваної української незалежності 1991-ого першим, що зробила російська влада – наклала свої лапи на головну українську святиню, Києво-Печерську лавру як власну, хоча вісімсот років не мала до неї жодного відношення.
Причому всі ці віки Печерський монастир жив за законом Божім згідно Студитського статуту незалежно від світської влади, яка панувала в країні. Починаючи з ІХ століття, коли святиня стала провідним духовним центром православної Русі-України, братія жили лише власною працею та щоденними аскетичними подвигами, власним прикладом вказуючи путь благості для українського народу. Досі зберігаються документальні підтвердження критики головою чернечої братії князя Святослава за незаконне посідання престолу, протистояння в непохитності православної віри покатоличиванню Унією в часи Річи Посполитої, відмови присягання Москві 1654 року. В підпорядкування світської влади він опинився лише в 1786-ому після наказу цариці Катерина ІІ з окупацією українських земель і з тієї пори знаходиться під московською окупацією.
Зайвим доказом, що росіяни не мали до Лаври та її обителі відношення слугує те, що споконвіку і до VXIII століття, коли сатрап Петро І заборонив мову, богослужіння в її стінах проводилися лише старослов’янською в українській редакції. Московити українські тексти і книги вилучили, але старі церковні манускрипти лишилися в чисельних бібліотеках, як доказ чергового чергового злочину північних варварів проти української віри.
До російської окупації користолюбство вважалося в Печерському монастирі за великий гріх – стародавні світки досі зберігають відомості про те, що його перший ігумен святий Феодосій час-від-часу проводив ревізію келій своїх підлеглих і знайдені майнові надлишки (статут чітко регламентував дозволене) відправляв одразу в піч як «породження диявольське», а шість століть потому місцевого ченця не відспівали і поховали разом з сріблом, про яке він не сповідався навіть перед смертю своєму духівникові. Зато московити, у яких користолюбство в крові, зберегли традицію накопичення монахами земних скарбів навіть під покровительством атеїстичних червоних рад ті не тільки повністю утримували їх як працівників кривавого КДБ, а навіть за документами 1960-х платило щомісячну зарплатню в п’ять сотень карбованців.