В давні часи, коли сучасний світ ще не пізнав все жахіття двох світових воєн, місто Лева було майже таким самим – дурманячий голову аромат кави змішаний із солодкої ваніллю свіжою випічки огортав кам’яниці, пронизуючи їх до самого серця, веселий щебет коліжанок при зустрічі, шурхіт коліс по бруківці… Може лише плаття панянок були трохи довшими, а колеса належали екіпажам. Місто пристрасті, яке через призму часу відбиває минуле на сучасності. Але таке життя на піку емоцій часом доводить слабких духом до останньої межі -так було, і так є.
Хоча століття тому чи-то душевна організація львів’ян була тендітнішою, чи церковно-соціальні закони суворішими, випадки спроб самогубства через нещасливе кохання рахувалися десятками: пари які не могли бути разом (заборона батьків, один з закоханих був у шлюбі, нестача коштів на спільне життя), відсутність взаємності, сварки… Звичайно ж більш цим грішили представниці слабкої статі від гімназисток, до поважних домогосподинь. Наприклад якось дружина голови Галицького сейму випила отруту, але мабуть погано розрахувала дозу, доволі тривалий час лишаючись живою. Тому виникла суперечка з бійкою між викликаними ксьондзом та лікарем за право першому підійти до неї і тривала так довго, що в решті-решт вирішила все доля – бідна пані померла, тому переміг священник.
Була у Львові століття тому особлива категорія самогубств, серед жінок легкої поведінки, які перед обличчям законного покарання з суспільним розголосом та пов’язаним з цим осудом накладали на себе руки в намаганні втекти від земної відповіді перед людьми.
Чоловіків же в основному пригнічували фінансові труднощі, через які вони не могли прогодувати свою сім’ю або кар’єрні / навчальні проблеми – критика від керівництва доводила сильна стать до депресії, з якої в їхньому розумінні існував лише один вихід – смерть. А ще були пияцтво та сімейні сварки…
Улюбленим способом вкоротити собі віку серед львів’ян того часу були різноманітні отрути серед яких йодина (суміш спирту та йоду) як найбільш доступна посідала «почесне» перше місце, за нею йшли різні ліки прийняті у великій кількості чи то денатурат. А ще мешканці міста вишуканих традицій обирали мотузку.
А ось з водою з-за обмеженості водойм якось не складалося – Полтва була замілка (пізніше її взагалі сховали під землю), тому здебільшого самогубці обирали Пелчинський став, до якого пізніше приєднався криниця біля закинутої циганської кузні. Хоча деяким, наприклад одному шановному пану після сімейної драми, вдалося втопитися в фонтані Діоніс на площі Ринок.
Правда з екзотики, яка за відсутності того рівню доступності ЗМІ як зараз, траплялися випадки перерізання собі вен, стріляння з пістолету, стрибання з вікон чи кидання під колеса автівок та потягів. Для останнього ж акту свого життя заможні обирали готелі, а бідні – громадські місця, щоб було менше клопоту рідним. Причому той, хто зважився на останній крок в той час мав в кишені дві записки – одну з поясненнями причин цього засуджуваного людьми та церквою кроку, а другу – з останніми розпорядженнями.
Цікавою лишається львівська статистика початку ХХ століття – більша частина самогубців була невдахами з-за малої інформованості, низьких швидкостей та тісних соціальних зв’язків (тривале усамітнення було розкішшю). Причому після пережитого шоку вони майже ніколи не здійснювали другої спроби, не ризикуючи вдруге випробовувати долю.