Починалось все дуже добре: ейфорія від перемоги диктатури пролетаріату під гаслами «Свобода, рівність, братерство», майбутнє в райдужних перспективах всесвітнього блага, життя на широку ногу на статки відняті у всіх верств населення під красивим словом «експропріація»… У кіноіндустрії ж взагалі мала бути щаслива доля, адже швейцарський відпочивальник Ленін назвав її головною серед інших видів мистецтва.
Так на базі реквізованих приватних кіностудій з’явилися Одеський та Київський знімальні майданчики під головуванням Всеукраїнського фотокіноуправління, але їхня обмеженість спонукала відомство шукати можливості для розширення свого впливу – так на світ з’явився договір від 31 грудня 1921 року з Кримським Наркомосом про оренду колишнього ялтинського ательє Єрмольєва та Ханжонкова.
Так склалася парадоксальна ситуація – фільм міг потрапити на широкі екрани півострова, який тоді знаходився під Московською окупацією, лише якщо його купила Україна. Натомість за договором Кримнаркомос отримував п’ятнадцять відсотків від прокату та десять – від прибутку знятих фільмів за відсутності власних витрат.
Друга дежкінофабрика ВУФКУ до кінця 1922-ого встигла закінчити дві стрічки «Остання ставка містера Енніока» та «Привид блукає Європою» режисера Володимира Гардіна, а наступного року співпраця була розірвана за ініціативи кримської сторони за наявності більш комерційно вигідної пропозиції від московського «Єлін, Задорожний і Ко». Але це вийшло боком для кримчан – за пів року товариство збанкрутіло.
Після того, 9 жовтня 1924 року, було підписано нову трирічну угоду між Кримнаркомос та Всеукраїнським фотокіноуправлінням на єдиний Єрмольєвський павільйон з умовою інвестування в його розвиток сімдесяти п’яти тисяч карбованців та випуску кожного п’ятого фільму за кримськими мотивами.
Під керівництвом присланого з Харкова Соломона Ореловича Ялтинська кіностудія пережила період свого справжнього розквіту – оновлення будівель та павільйонів разом з облаштуванням нової фотолабораторії. Як наслідок – п’ятнадцять фільмів за наступні три роки, робота над якими активно висвітлювалася в місцевих ЗМІ.
За відмінну роботу Ореловича в 1927-ому перевели до Одеси, кінокомбінат очолив його перший голова, Георгій Тасін, а 12 вересня того ж року стався великий землетрус, який значно пошкодив весь комплекс Ялтинської кіностудії, у відновленні якого Всеукраїнське фотокіноуправління сенсу не бачило із запуском нової великої Київського фільмокомбінату, тим більше, що договір оренди якраз добіг кінця.
Влада півострова розглядало питання відкриття власного Кримкіно студії, але грошей на це катастрофічно не вистачало. Спроба під тиском комуністичного керівництва змусити повернутися українських кінематографістів наштовхнулись на шалений опір останніх, у пояснювальній записці з відмовою наводилися навіть такі цілком неправдиві аргументи як занижена в сім разів кількість виготовлених в Ялті фільмів.
Це стало доленосним рішенням – Ялтиську студію відроджувати погодились московити, тому кіно на півострові стало цілком російськомовним. Відлуння його прозвучало через багато десятиліть – в купі із державницькими угодами, підписаними першим президентом незалежної України Кравчуком (відмова від ядерного арсеналу та залишання Севастополя під владою Кремля), рішення призвело до нової анексії Криму московським режимом в 2014-ому, а з окупантами при йшли повна заборона на все українське та «камені з неба».