В українському селі вони були найзаможнішими, особливо шанованими та впливовими, але за цим стояли піт, кров та залізна воля – чумаки мирні воїни українських степів. Фактично собі в науку чумаки брали лише найміцнішим духом і тілом, найспритніших розумом та руками, найчесніші серцем та справами, тому що такі великі гроші спочатку треба було заробити та повернутися живим. Недарма ж етимологія слова «чумак» за різними трактуваннями означала візник (татарська), булава (турецька), силач (уйгурська), але поміж самих представників цієї професії її назву пов’язували із страшною хворобою, яку вони іноді привозили зі своїх далеких подорожей.
Важкий шлях через безкраї степи українського півдня, де небезпеки було хоч відбавляй – від злодіїв ласих до легкої наживи (ханська охорона супроводжувала лише частину шляху) до різноманітних плазунів різного ступеню отруйності. А ще сонце, пекельні промені якого випалювали вщент все живе на багато сотень кілометрів, пилові вихори з унеможливленням дихати та безводдя (криниці в чистому полі довго не трималися і першими знищувалися чи труїлися кочівниками, а річки знаходилися на великій відстані одна від одної).
Лікарів в дорозі також не передбачувалося, тому чумаки самі собі розробили цілий протокол лікування від найбільш поширеніших хвороб: від «соняшниці» (розлад травлення) – горілка з полином або теплий з обіду казанок на живіт, від порізів – настоянка на березових бруньках чи подорожнику, від «вогників» (абсцесів) – водою із загашеним в ній вугликом, від лихоманки – спиртова настоянка хмелю чи їли лушпиння свячених крашанок, від прострілів спини – виливанням холодної води за спиною та теплим. Лікування застосовувалось, якщо це точно був не наворот, який виводили окурюванням ладаном, люлькою та міцним сном під кожухом після чарки горілки (все потойбічне боялося святого, вогню чи музики).
А якщо вже була доля померти, то ховали небіжчика за християнським обрядом в першому зустрічному селі з неодмінним відспівуванням в місцевій церкві. Отриману метрику відвозили сім’ї разом із заробленими покійним та його волами грошима. У разі ж смерті від чуми, небіжчика відвозили подалі в степ, де якомога швидше ховали в оточенні димного багаття з його соломи, чоботів та власних речей. Повернувшись на шлях – фарбували його волів та віз в чорний, вмивалися горілкою, запалювали люльку та їхали геть.
Сама професія вчила чумаків філософсько-містичному сприйняттю життя довгими перегонами під зоряним небом, яке за багато поколінь породило на світ свої правила та забобони: жінка на шляху – до біди (виключення складали лише односельчанки та жительки навколишніх сіл),в дорозі для захисту від чуми мазалися дьогтем, а у випадку розв’язки важкої проблеми гадати камінчиком на мотузці – його розгойдували над покладеним в миску шматочками солі (продовжуй робити своє), хлібу (оминай перешкоду), вугілля (повертай назад), куди відхилиться кам’янець, там і відповідь.
Навіть після подолання багатого на мінливості шляху чумаки мали добре попрацювати, щоб навантажити свої вози на копальнях. Довга черга за сіллю, і воли на вигоні під наглядом двох з них, а потім – важка праця з розбиття величезних брил відколотих місцевими, вдягнених з ніг до голови в шкіру робітниками (причому бити можна було лише дерев’яними кийками), завантаження самотужки величезних (до півтора тони) возів та шлях на оптовий ринок, найбільші з яких в той час знаходилися в Старокостянтинові та Крюкові.
Повернення ж чумаків після сезону роботи для села означало справжнє свято – всі селяни отримували по жменці солі, перцю чи ладану, а гуляння тривало до тижня, добросусідство завжди було в ціні, бо сім’я за відсутності господаря на заробітках потребувала підтримки, допомоги та захисту односельців.