Ну якою ще могла вирости дитина в сім’ї, де татко працював на технологічному цукровому виробництві серед станків та агрегатів, а сім’я багато переїжджала, даючи хлопцеві об’ємне бачення світу через призму великих та маленьких українських сіл та містечок. До того ж Северин Малєвич, який походив з польської родини, був доволі атеїстичною по мірках останньої чверті ХІХ століття людиною – відвідував і костели, і православні церкви, а задля розваги на вечорниці запрошував в гості водночас і попа, і ксьондза.
Син Казимир ж з дитинства закохався в український народний живопис, відлуння якого чітко простежуються в його роботах періоду дитинства та навчання в Київській художній школі 1890-х. Сам він вважав себе українцем і розмовляв мовою, про що неодноразово офіційно заявляв навіть попри вплив урбаністичної Московії під час навчання в училищі живопису, скульптури і архітектури та в студії Рерберга.
Саме тоді в творчість Малевича приходять новомодні кубізм, футуризм і експресіонізм, а життя продовжується в пошуку ідеологічного абсолюту через участь марксистському гуртку, в повстанні 1905 року, пораненні… Звичайно ж такий знавець з ідеологічних питань в мистецтві доречно став у нагоді новій владі червоних окупантів, яка фактично використовувала будь-яку можливість зганьбити старі часи, і культура в її списку не була винятком.
Після остаточного встановлення диктатури пролетаріату на Казимира Севериновича як з рогу достатку посипалися звання, регалії та почесті: професор Київського художнього інституту, директор Інституту художньої культури, наукові статті в харківській «Новій генерації»…
Але радянське щастя митця продовжувалося не довго – в 1929-ому персональна виставка Малевича в Київській картинній галереї була засуджена комуністичною верхівкою як породження «переродженця буржуазії», директору її організувавшого – винесено сувору догану, кошти на придбання та навіть на пересилку картин не виділялися. Так Україна лишилися без будь-якої колекції засновника супрематизму.
А восени наступного року його вперше арештувало каральне ленінградське ОДПУ (Державне політичне управління). Хоча після виходу він в листі свого друга, київського художника Лева Крамаренка, стверджував, що то був не арешт, а консультація з приводу ідеологій течій радянського мистецтва, а також оптимістичний заклик викривати всі «перегини». В томуж листі він розкритикував професора Київського художнього інституту Михайла Бойчука, якого пізніше тоталітарний червоний режим репресував.
Фактично Малевичу пощастило не дожити до страшного 1937 року, коли багато його друзів та знайомих без справедливого суду та слідства опинились за ґратами та на цвинтарі країни рад тільки за те, що були митцями. Він помер 15 травня 1935-ого. Для поховання художника за проектом його учнів Рождественського та Суєтина, які використали власні олівцеві наброски Казиміра Севериновича, була виготовлена спеціальна труна у вигляді хреста. Вони ж її розписали зеленим, чорним та білим, розмістивши в ногах зображення красного кругу, а в голові – чорного квадрату. За заповітом поховання сталося в чистому полі поблизу села Немчинівки.