Цей портрет тендітної красуні з довгим темним волоссям на стіні Вінницького художнього музею, не дивлячись на домінування чорної гамми, заворожує своєю глибиною чи-то дівочих печальних очей, чи-то вишуканою скромністю постаті в темній сукні з білим мереживом комірця та манжетів. Недивно що Ізабеллу продовжували пристрасно любити та пам’ятати і після трагічної смерті в восемнадцать.
Народжена у фамільній резиденції Високо-Литовськ (нині містечко Високе Берестейської області Білорусі) через рік після свого старшого брата Якуба-Ксаверія-Олександра в щасливому шлюбі Марії Констанции Сапегі та Станіслава Потоцького вона була промінцем щастя для свого сорокарічного татуся та улюбленицею обох гілок могутніх магнатських родів батьків.
Спокійний врівноважений характер, розум та краса при величезних сімейних статках, здавалось б, пророкували Ізабеллі Потоцькій щасливу долю – недивно, що претендентів на її руку було хоч відбавляй. Але серце своє вона віддала майбутньому ІІІ Ланьцуцькому ординататові, своєму далекому родичеві Роману-Альфреду-Марії Потоцькому, з яким обвінчалася через півтора місяці після свого вісімнадцятиріччя варшавській парафії святого Антонія 21 листопада 1882 року.
Насолоджуватися щастям молодим доля відвела всього лише коротку мить в чотири місяці, а потім довговолоса (коса сягала півтора метри) красуню Ізабеллу забрала в свої обійми смерть – вроджена вада, і серце не витримало емоційних хвилювань останнього часу, похована в родовій усипальниці Ланьцуті. Вона так і не пізнала щастя материнства.
Чи сильно сумував князь Роман за своєю молодицею… але два з половиною роки по тому він одружився знов з подругою германської імператриці Августи, княгинею Эльжбетою Матильдою Радзивилл, через сімейний зв’язки якої породичався майже з усіма королівськими будинками Європи та отримав багаті маєтності в тому числі на Галичині. Але сім’я ніжно зберігала пам’ять про ту, що залишила цей світ завчасно – через п’ять років після смерті її двоюрідна сестра-свекров, Марія Романівна Потоцька, замовила угорському майстреві пензля Леопольду Горовіцу портрет Ізабелли з фотографії варшавського ательє «Karoli & Pusch» до заміжжя.
Після першої радянської окупації 1920-х портрет дівчини був експропрійований разом з іншою приватною власністю, але йому пощастило вціліти врятованому Володимиром Івановичем Кочубеєм для художнього відділу новоствореного ним Шепетівського окружного (краєзнавчого) музею в Славуті.
Далі його доля могла скластися інакше – він міг стати частиною колекції Шепетівського чи Старокостянтинівського краєзнавчих (були спроби перепідпорядкувати зібрання), але доля розпорядилася інакше – власницею «Української Мадонни» з ніжним дівочим рум’янцем на персикових щоках та печальним поглядом стала Вінниця, яку вона берегла крізь весь жах влаштованих червоними голодоморів, бойових дій Другої світової війни та терни другої радянської окупації, щоб стріти сонце української незалежності і стати окрасою колекції Вінницького художнього музею.