Переламний момент року, який затамувавши подих очікувало все живе на українській землі всі ці останні довгі місяці поступового осіннього вмирання. І хоча попереду ще лютуюча через програний двобій за небо стара Зимонька-Зима з її безкінечними непередбачуваними витівками та примхами, але молодий божич-Сонце вже з’явився на світ і з кожним днем тепер ставатиме все сильнішим, нехай і лише потроху, «на горобиний скок» чи «макове зернятко», щоб за півроку відвойовувати у пітьми землю.
День зимового сонцестояння (22 грудня), коли повноцінного світла лише три години на добу і, здавалось би, володарка пітьми, всесильна Мара, остаточно поглине цей світ, на допомогу приходив Спиридон-Поворотник, який тримав на своїх міцних плечах небо, поки богиня Лада народжує нове Сонце. Тоді на сході постає зоря великої Матінки-Діви і панівне сузір’я Кози відчиняє небесну браму богів. Носій світла, новий немовлятко-божич, в метафоричному контексті ототожнювався з яблуком в руці богині чи місяцем рогами гори на її голові.
Час лине, як нестримний гірський потік, і тільки люди, попри всі відкриття та досягнення сучасної науки і техніки, геть не змінюються на українській землі. Адже будь який мало-мальський чинуша вважає себе рівним самому Богу і зневажливо принижує всіх тих, за рахунок кого він фактично існує – українців, що своєю роботою та податками забезпечують йому та його сім’ї сите життя. Фактично цю практику на завжди вільні українські землі приніс із собою чобіт московського окупанта після ліквідації Січи. І єдиною зброєю боротьби з чиновницьким свавіллям і тоді, і зараз залишався суспільний розголос через засоби масової інформації.
Так на пожовклих сторінках «Нариси провінційного життя» зберігається гнівне звернення до редакції «Приазовського краю», як останній надії на справедливість, чермалицього дяка Симеона Юр’їва, що жалівся на безчинства правника Вольнера по відношенню до свого сина, Федіра, учня третього класу Катеринославської духовної семінарії.
Зима у всій своїй красі вже ступила на землю, перевірила свої володіння та випустила на волю своїх вірних охоронців, зграї сірих господарів українських лісів. Перша декада вже майже позаду, а з нею і Калета майнула, то і до кінця холодів вже рукою подати: встановити ялинку, відсвятквати чисельні свята від Святвечора до Водохрещі, а там і до Масляної рукою подати — майже весна.
В народі 9 грудня так і звали Вовчим святом, коли вовки збиралися зграями на свій Майдан, щоб обрати з-поміж себе найсильнішого, найвідважнішого та найбезстрашнішого. Саме новому вожаку вони довіряли виживання всієї зграї на довгий період холодів. В народі після цього дня і аж до іменин покровительки води-Дани намагалися худобу не залишати «без ока», та й ретельніше перевіряли запори-замки в хлівах та курниках.
Друге тріади-зачинательки зимових свят, разом з холодами та негодами приводить на українську землю пору веселощів та відносного робітничого сну (Варвара замосте, Сава загостре, а Микола пригвозде!). Адже останні річні лихоманкові городньо-польові клопоти лишалися позаду, і до весни можна було неквапливо займатися рукоділлям та байдикувати (хоч і додавався клопіт по топці пічки, але ж вогники в ній танцюють так бадьоро, а жар зігріває тіло і душу, плюс смаколики просто самі просилися до готівлі — не пропадати ж теплу дарма).
В народі вважалося, що саме з 5 грудня починалася справжня зима із сніжними заметілями-хуртовинами, тріскучими морозами та льодяним настом, що сковують все живе і неживе навкруги. Недарма в народі казали: «Сама під вузди коней матінки-Зими веде, дорогу білим їм мостить» чи «Савва на білих конях їде». Цікаво, що саме цей день в особливій пошані був у молодят новопошлюблених, бо вважалося – небесний покровитель власноруч їм стеле під ноги білий шовк в щасливе подружене майбутнє.
В давнину, коли останні турботи господарського сезону залишились позаду, останній найпізніші овочі та фрукти були ретельно зібрані і надійно сховані від насуваючихся морозних днів, і лише останні бутони троянд та хризантем наполегливо тримали свої голівки гори в надії на диво, українські дітлахи нарешті отримували вільний час… от тільки і його треба було використовувати з розумом, бо не так вже й багато було до весни-Красни, а тут ще й ціла купа зимових свят, що чергою вишукувалися одне за одним аж до самої М’ясницької.
В перший день зими традиційно в українських селищах діти бралися до навчання побутових знань та ремесел, адже 1 грудня – іменини Наума, покровителя розуму та знань («прийшов Наум – час братися за розум»). Причому в давнину шкільний рік в сільських класах тривав саме з цього дня і допоки «земля спочиває», майстри теж саме тоді набирали собі учнів («поки Наум та колотун — наставляй дітей на ум, бо наука піде в розум»).