Цей фільм став другою після культового «В бій ідуть одні старі» і останньою самостійною режисерською роботою української легенди і звичайної людини на ім’я Леонід Биков, якого знала і любила вся країна, а жив він як і всі інші «прості смертні» в звичайній багатоповерхівці на київського Лівобережжя Туманяна 8 на десятому поверсі – влітку рятувався від нічної задухи на балконі, взимку – одягав дві кофти від холоду.
Перш ніж потрапити до рук митця сценарій фільму «Ати-бати, йшли солдати» спіткав тернистий шлях (жахлива рецензія одного радянських літературних грандів на одноіменну повість Бориса Васиьєва, спалення всіх примірників), кінець якого міг бути геть іншим, якби не Кирило Раппопорт – драматург та сценарист останній примірник рукопису витяг фактично зі сміттєвого відра, щоб разом з автором адаптував для знімального майданчика сюжет, в основі якого лежав танковий бій під Харковом на початку березня 1943-ого і всі герої якої покояться в братській могили села Таранівка.
Сценарій потрапив до рук Бикова ще в 1975-ому, почалася кропітка робота з підбору акторів. Все б нічого, але безліч кандидатів на роль єфрейтора Святкина чимось непоясненним не догоджали режисерові. Ситуацію розрадили члени команди, які запропонували самому Леоніду Федіровичу втілити на екрані ключову постать.
Мабуть сама природа вирішила додати автентичності картині – лютий 1976-ого, коли проходили зйомки, видався на рідкість холодним, морози не вщухали ані на день. Не витримували люди і техніка. А з поверненням боротьба тривала вже з радянськими можновладцями за право існування картини як такої. Всі ці складності режисерові далися в ознаки дуже швидко – по поверненні до Києва його звалив інфаркт. Всього місяць в реанімації Феофанії, і Леонід Федірович знов на знімальному майданчику знімає «Циганочку з виходом».
Приймальна комісія радянського держкіно стрічці без політики за актуальною темою Другої світової війни теж всіляко намагалася встромляти палиці в колеса, хоча деякі її члени весь сеанс банально проспали. Але врешті-решт широкий екран побачив «Ати-бати, йшли солдати» в 1977-ому. Биков за свою режисуру отримав в тому ж році Національну премію України ім. Шевченко, а сам фільм – вищу нагороду Міжнародного кінофестивалю в Бистиці.
За два роки 11 квітня великий син української землі загинув, як його єфрейтор Святкін з «Ати-бати, йшли солдати», тільки під колесами вантажівки що перевозила метал, а не гусеничними траками танку, в той самий день з різницею в тридцять чотири роки, що і прототип його Смуглянки з В бій ідуть одні старі.