Зачаровуючи каміння кольору крові, їх з давніх-давен в різних культурах вважали символом великої пристрасті в двох її крайніх проявах – любові та ненависті. Недивно, що людський поголос наділяє рубіни магічними властивостями та породив на світ чимало історій-легенд на межі двох світів у вічній боротьбі добра із злом. Саме такою є сповідь про рубінові сережки Наталії Гончарової, доля їхня звивиста і зачепила своїм крилом чимало людських історій.
На сторінках історії вони з’явилися в якості подарунока на шістнадцятиріччя Наталії Гончаровій, від матінки, праправнучки гетьмана Петра Дорошенка, Наталії Іванівни. Золотий витвір мистецтва витончено-прекрасний в своєму поєднанні рубінів та діамантів мав подарувати її дівчинці справжнє кохання… але жартівниця-доля вирішила інакше. Життєвий вибір вибір доньки (якийсь поет з африканськими коріннями, до того ж затятий пиятика, картяр і бреттер) категорично не сподобався матері, тому горда Наталія Іванівна відібрала дарунок, але було запізно, рубінові сережки зробили свою справу – 2 березня 1837-ого Пушкін на сьмому роцы подружнього життя був вбитий на дуелі, поводом до якої біла честь його Наталії.
Фамільна прикраса на довгі десятиліття лишилася в скринці із сімейними скарбами Наталії Іванівни Гончарової, вичікуючи свого часу. І він настав – через союз сина Івана вона потрапили до його дружини, Марії Іванівни Мещерської. Чи із злим умислом чи ні, але остання передала їх у спадок не своїй доньці Олени (офіційно з-за відсутності у неї дітей), а другій дружині племінника Олександра Васильовича Мещерського. Його маргінальний союз та й ще із величезною різницею у віці (нареченій, Катерині Подборській, було лише шістнадцять, а «молодому» – сімдесят три) став для сім’ї і усього вищого світу шоком.
Сім років тривав «щасливий сон», в якому народився син В’ячеслав – копія батька, а коли Катерина Мещерська була вагітна донькою, Олександр Васильович помер. Свою Кітті, як за його заповітом назвали новонароджену, він так і не побачив. Сережки залишились у молодої удовиці.
Доля була нещадна до їхньої володарки – більшовики після свого перевороту 1917-ого відібрали все майно Мещерських, включно полтавський родовий маєток з багатою художньою колекцією, раніше вивезеною господинею в Москву. Катерині Прокопівні ледь вдалося зберегти трошки скарбыв, з яких найціннішими були «Мадонна з гранатом» Боттічеллі та ті самі сережки Наталії Гончарової. Правда головний натхненник «червоного терору» Дзержинський-таки шантажем відібрав зашите в портьєру безцінне полотно через погрози катівнями в обмін на захист, але рубіново-діамантовий шедевр мати передала у спадок Кітті.
Обох Катерин Мещерських через прокляття чи ні загалом арештовували ще тринадцять разів за аристократичне походження. Старша так і померла в радянському концтаборі, а молодша – втратила єдиного сина немовлям, чотири рази була одружена, все життя пропрацювала на чорній роботі під негласним наглядом міліції і так і доживала б свій вік у темній двірницькій коморі свого родового московського маєтку, якщо б не позбавилася на старості від «фатального спадку».
Знов крутий поворот долі… і сережки стають власністю дружини останнього генсека Радянського Союзу, Раїси Горбачової, в обмін на щедру державну пенсію. Кітті насолоджується останніми роками життя в позабутому відчутті достатку (на скільки це було можливо в умовах тотального радянського дефіциту), а перша леді комуністичного режиму починає важко хворіти і приймає свою смерть в страшних муках. Злі язики подейкували, що то була помста Мещерської – разом із рубінами передавалася зла доля, а колишній власниці поверталася – добра. Убудь-якому випадку більше представниці московської еліти не наважувалися володіти безцінним раритетом, сережки Наталії були передані до столичного музею О.С. Пушкіна, де вони зберігаються донині.