Пропаганду, як засобом масового керування людською свідомістю, московські «революціонери за розрахунком» досконало опанували за довго до гітлерівської Німеччини, і ще питання хто у кого навчався. Недарма ж лідер більшовицького перевороту 1917-ого, товариш знаний під партійною кличкою «Ленін» (він же Володимир Ульянов) казав, що головним з усіх мистецтв є кіно, як зброя масового ураження найбільш великої кількості людей незрілого, позбавленого критичного мислення розуму (правда останню частину фрази він опускав, щоб не бентежити народ незрозумілими словами).
До речі, цей «безсрібник» (що ховався від царської «охранки» не десь-там в країні Третього світу, а на розкішних курортах Швейцарії) станом вже на 1921 рік, по факту через рік-півтора після сталого встановлення червоної влади в тому числі на українських теренах включно Крим, мав на особистому рахунку в швейцарському банку величезну суму в сімдесят п’ять мільйонів франків «експропрійованих» в рамках грабунку та розпродажу приватної власності захоплених територій.
Жив цей полум’яний борець за права «простого народу» (скоріше за наповнення свого гаманця) розкішному маєтку Савви Морозова в Горках, з якого більшовики вигнали на вулицю удовицю магната, а щоб не подавала скарги погрожували арештувати, залишивши абсолютно без засобів існування (пізніше пенсію в 120 карбованців бідолашній жінці виклопотав Немирович-Данченко). Їздив Ленін на автомобілях з царського гаража, в тому числі шикарному «Delaunay-Belleville».
Його поплічники теж непогано поживились за рахунок ошуканого народу – чекіст Дзержинський жив в прикрашених яшмою та мармуром приміщеннях маєтку золотопромисловця Миколая Стахєєва, який виторговував у «залізного Фелікса» своє життя та виїзд за кордон в обмін на фамільні коштовності та непритензії за цей самий палац. Також за Дзержинським рахувалися персональна вілла на південному узбережжі Криму (колишній палац Юсупових в Кореїзі, де спеціально для боягузливого головного чекиста червоних облаштували бункер), колишній маєток Шліппе в підмосковній Любановці та майбутня урядова дача «Горки-9» (колишня садиба нафтового магнату Зубалова в Звенигородській області). Ну і звичайно ж він мав рахунок в Швейцарії на вісімдесят мільйонів тамтешніх франків.
Не відставали і інші «видатні діячі революції»: головний ідеолог московського комунізму Лев Троцький – дев’яносто мільйонів швейцарських франків та одинадцять мільйонів доларів США, дача в Черкізово, голова виконкому Григорій Комінтерн – вісімдесят мільйонів швейцарських франків… Вся партійна верхівка зайняла найрозкішніши аристократичні та поміщицькі маєтки.
Варто сказати, що в 1921 році «New York Times» писало про зупинку південно-африканських алмазних копалень, бо собівартість їхнього добування перевищила ринкову ціну, яку вщент збили комуністи країни рад, розпродаючи награбоване під червоними прапорами.
При цьому дурному населенню пропогандісти «за викликом» через свої жовті бульварні листки розповідали, що «залізний Фелікс» втрачає свідомість від голоду, а «вождь пролетаріату» їсть один шматочок цукру з розмоченим окропом окрайцем чорного хліба на день. А в цей час в меню партверхівки по понеділках були «Консоме з дичини», «Лососина свіжа», «Цвітна капуста», а також в вишукані блюда зі шпинату, яловичини, курятини, овочів, фруктів, молочних продуктів, риби та яєць в інші дні тижня. Злидні слали в Москву останні крихти для Ілліча та Дзержинського, а самі мільйонами помирали від голоду (голодомор 1921 – 1923 років торкнувся восьми мільйонів українців). Червоні тим часом масово гнали потяги з зерном на експорт, отримуючи за них інвалюту, що осідала на їхніх закордонних рахунках.