Щоб урізноманітнити час між щедрим Різдвом та пісним Водохрещам за давньою українською традицією приходить весела «Маланка» або Щедрий вечір (31 грудня), яка припадає на день святого Василя Великого або Новий рік (в ніч на 1 січня). Переплетіння церковних та народних дохристиянських обрядів породило на світ гримучу суміш веселощів, які так урізноманітнить сіру буденність зими.
А починалося все звичайно ж з приготування розкішного столу, королевою якою була щедра кутя, як символ родючості та багатства. Приготована на узварі з відбірних цільних пшеничних зерен чи ячменю із додаванням вершкового масла або смальцю та різноманітних сухофруктів. Ще в різних регіонах України в святковому меню були і інші обов’язкові страви, які на святковому столі символізували Маланку: коровай чи кров’янка. Причому загальне меню не мало обмежень а ні в кількості, ані у виборі страв.
Другим за значенням було приготування гостинців для щедрувальників, які ходили по хатах з побажаннями миру, добробуту та злагоди, а ще звичайно ж доброго врожаю та великого приросту худоби. Ці невеличкі подарункі-подяки зазвичай складалися з якихось дрібних грошей та смаколиків: цукерок, різноманітної випічки (традиційно книші, пироги з м’ясом та капустою), ковбасок кров’яних з гречкою чи м’ясних…
Весела гурт щедрувальників збирався купи надвечір, то був якийсь різновид українського карнавалу, бо його представники ярко фарбували обличчя, перевдягалися в різноманітних міфічних персонажів, тому найакивнішими учасниками звичайно ж були дітлахи від самих маленьких та молодь з неодружених хлопців та дівчат. Для перетворення в хід йшли заздалегідь виготовлені маски з липової кори та всі підручні засоби та прикраси – так в строкатому натовпі з’являлися страшні Смерть, ведмеді, журавлі, барани, старі з клюкою, цигані, євреї, москалі, солдати, жандарми…
Першими щедрувати йшли найменші дітлахи, які вимагали за свої не хитрі римовані щедрівки невеличку винагороду, а лише потім – молодь. Головними особами виступали «князь» та «княгиня» (Василь та Маланка) причепурені та розмальовані. В різних регіонах України роль Маланки могли виконувати і дівчата і молоді парубки (головне, щоб не впізнали), а Василь, якого зображали то молодим хлопцем, чи-то старим дідом, весь час за сценарієм мав жартома чіплятися до цариці свята. Для захисту «княгині» до неї приставлялися два охоронця, які мали відбивати всі залицяння «князя».
Головне ж дійство всієї процесії, яка ввалювалася з жартами і сміхом до кожної хати з мішками та тобинками, було «водіння кози» (її облич приймав хтось з щедрувальників, перевдягнувшись у козу, для зображення веселих сценок вмирання та воскресіння з танцями, прискоками та веселими жартами, як символічне ототожнення початку нового життєвого циклу з настанням Нового року).
В гостинній хаті Маланка виконувала свій танок (пізніше став самостійним), а весь щедрувальницька компанія співала щедрівок та молитов, за що кожен отримував якусь винагороду від господарів. Якщо Маланка зі своєю свитою не завітала до хати – то була образа для будинку та віщувало для нього поганий наступний рік.
Після опівночі та святкування Нового року (за старим стилем) веселі щедрувальниці лишалися вдома, в хлопці підправлялися на друге коло або «вінчування» (посівання) бо існує давнє українське повір’я, що поріг будинку в новому році першим повинен переступити обов’язково чоловік. Щедрою рукою хлопці сіяли на підлогу хати зерна пшениці, ржи, гречки, льону під співи та побажання щасливого нового року. Господарі віддячували їм грошима задля майбутнього достатку, а після – ретельно збирали всі посіяні зернятка в купу і зберігали принаймні місяць десь в затишному куточку оселі, щоб потім віддати своїй худобі чи погодувати птахів. Щасливі ж щедруваль никі йшли по домівках рахувати свою здобич.