Ідея Балто-Чорнорського союзу, яка останнім часом все частіше виникає на порядку денному західної Європи зовсім не нова – вона з’явилася на світ ще в 1918-ому з подачі голови Польської республіки Юзефа Пілсудського, який одним з перших усвідомив всю небезпеку насування більшовицького режиму (а реально – чергової реінкарнації московського імперського шовінізму під червоними прапорами), тому готовий був вступити у військовий альянс з Україною, що тільки-но почала відвойовувати свою незалежність, правда з умовою відмови союзника від претензій на Східну Галичину та Західну Волинь (поступитися власними державницькими амбіціями пан не збирався).
Керівництву Дієвої армії, яка станом на кінець 1919-ого була фактично в оточені ворожих військ (червоні на півночі, білі – на сході і півдні, на заході -поляки) плюс тиф, фактично нічого не лишалося як погодитися на принизливі умови Польщі. А поки тривало юридично-правове оформлення договору, 6 грудня того ж року українські вояки виступили в Перший зимовий похід під проводом генерала Михайла Омеляновича-Павленка.
Хоча назвати його «Зимовим» можна було лише умовно – марш розтягнувся до травня наступного року, військо подолало дві з половиною тисячі кілометрів, провело півсотні вдалих великих боїв та безліч сутичок з «червоними» і «білими» московськими імперцями по їхніх тилах. Закінчився похід возз’єднанням під Писарівкою 3840 козаків з 2-ою стрілецькою дивізією, що разом з польськими військами наступала на Ямпіль.
Союзницький договір з Польщею підписаний 2 січня 1920 року забезпечив окрім іншого амністію п’ятнадцяти тисяч українських вояків, яких остання тримала в таборах для полонених, із створенням з їхнього числа 1-ої стрілецької дивізії. Почалося звільнення українських теренів від московських загарбників шістдесяти п’яти тисячними силами коаліції.
Житомира, Бердичева, Вінниці були звільнені за тиждень, а 9 травня (через три дні після входження) українсько-польські війська пройшли парадним маршем по головній вулиці Києва. Ряди армії УНР за першу половину травня значно збільшили свою чисельність, тим часом радянські окупанти теж готувалися для вирішального бою.
Драматична розв’язка настала на початку червня 1920-го – червоноармійська кіннота Будьонного та Прімакова прорвала лінію захисту союзників і стрімко вдерлася на західноукраїнські землі, відтіснивши українську оборону за Збруч. А далі ситуація лише погіршувалась бо під загрозою більшовиків вже опинився Львів після прориву лінії фронту в районі Рівного, тому польське командування віддало наказ на відступ і гуртування по лінії річки Сірет, а Діява армія УНР – Дністра до румунського кордону плюс на Поліссі війська Безручка.
Вирішальній етап протистояння між радянськими окупантами та україно-польськими військами почався в передмісті Варшави всередині серпня 1920 року, коли маневрена група маршала Пілсудського вдарила з тилу лінії фронту червоних Брест – Седльце та прорвала оборону Тухачевського, який атакував польську столицю. 17 – 18 серпня союзницькі війська контрнаступом вибили червоних з Білої-Підляської, Седльця і Лукува, потім будуть Білосток, Ломж, Остроленка і вихід на кордон з Пруссією. Західний фронт червоних був розтрощений із втратами в 25 000 загиблими та пораненими, 70 000 полоненими та 45 000 інтернованих проти 4 500 тисячі вбитих, 22 000 поранених та 10 000 зниклих безвісті союзницьких.
Тим часом на південно-західному напрямку більшовики не полишали своїх спроб захопити Львів, хоча 1-й кінній армії Будьонного і був відданий наказ виступити на допомогу Тухачевського, але його саботували і виконали лише згодом, коли ситуація на заході стала вже не зворотньою. Лише згодом кіннота висунулася на Замостя та Люблін з розрахунком на прорив у тил союзників через розрив у їхній обороні.
Але планам будьоннівців стала на заваді 6-а стрілецька дивізія полковника Марка Берзучка, яка була одним з опорних центрів за відсутності можливості організації єдиного фронту. Особовий склад козаків складав 3 200 багнетів, з яких 700 козаків, місцеве ополчення та частини 10-ї польської піхотної дивізії при 40 кулеметах та 12 гарматах.
29 серпня червона кіннота при спробі з наскоку захопити Замостя зазнала значних втрат розстріляна з відстані всього двісті метрів, на яку їх підпустили захисники. Наступного дня, оточивши місто кільцем, противник ще тричі намагався прорвати лінію оборони, але вдалою виявилася лише остання нічна спроба вклинитися в районі захисту одного з польських вузлів, але завдяки вчасно підкинутому Безручком резерву о другій ночі втрачені позиції були повернуто і бій закінчився. Тим часом дві інші дивізії 1-ї кінної армії Будьонного билися з союзниками біля селища Грабовці.
Ці два дні затримки, і червона кіннота під Замостям опинилась між польськими 6-ою армію генерала Галлера, що насувалася з півдня та 3-ою армією – з півночі, тому Будьонному нічого не лишилося як відступити до Володимира-Волинського, потім – на Буг, дорогою прийнявши та програвши бій від значно менших сил коаліції (дванадцять полків проти шести) в районі села Комарова.
В цей же час українські війська повели наступ між Більшівцями – Бурштином та відбили Перемишляни, Буськ, Красне, що надихнуло союзницькі війська силами однієї кавалерійської бригади вдарити на Рогатин. Після двотижневого відпочинку та поповнення резервів 14 вересня Дійова армія відновила наступ з форсування Дніпра та розгрому теребовлянського штабу радянської 41-ї стрілецької дивізії. Протягом наступних тижнів козаки відкинули московських окупантів на лінію Літин -Жмеренка – Ямпіль.