Коли простий джура на полі бою підставив свою спину «горбочком» під чобіт молдавського господаря Штефана Великого, то мабуть і не здогадувався, як одним вірнопідданицьким вчинком змінить долю свого роду і його пращури самі стануть правителями князівства, а також золотими літерами впишуть своє ім’я в українську історію, як один із найвидатніших меценатських родів.
А тоді… тоді він був лише блохою (саме це означало його прізвисько румунською), на яку не падало господареве око до моменту, коли кінь князя впав на полі битви, а свіжий – був зависокий для Штефана ІІІ. За цей щирий вчинок, який можливо врятував володареві життя, останній нагородив джуру маєтностями, титулом та новим прізвищем Мовила (рум. – «горбочок, пагорбок»).
Його син Іван вже зайняв вищу військову посаду Молдавії, побравшись з донькою господаря Петру Рареша Марією, та фактично зайняв місце засновника роду Мовила (українською – Могила) за відсутності документальних джерел про його батька, колишнього Пуріче. Три сини Івана кожний в своїй сфері стали історичними постатями: Ієремея – успадкував молдаський трон, Георгій став митрополитом країни, а Симеон – не тільки встиг трошки погосподарювати, а ще й разом із своєю дружиною, угорською княжною Маргарет, подарувати світові шістьох синів, три з яких по черзі спадкували корону, а Петро – став українською легендою (хоча його дядько та батько теж вписали своє ім’я в українську історію будівництвом львівської Успенської церкви та монастиря Сучевиця).
Перо Могила, закінчивши львівську Братську школу та навчання в європейських університетах, пройшов випробування вогнем (духовні вагання), мечем (бився під Цецорою та Хотином) і мідними трубами (як претендент на молдавський престол) та біля тридцяти прийняв постриг у Київо-Могилянському монастирі (поштовхом стала смерть архімандрита лаври Захарія Копистенського), щоб одразу зайняти цей високий пост з огляду на високе походження претендента.
В якості архімандриту монастиря Петро Могила зробив так багато для православ’я в цілому (примирення українців після розколу Берестейської унії, захист від польських утисків православних громад, фундування Київського братства) та освіти, як складової церкви в ті часи, зокрема (відкриття школи, яка потім перетвориться на знамениту Могилянку – духовне підґрунтя всієї сучасної української освіти).
А з набуттям митрополичого сану можливостей у Петра для ведення церковно-просвітницької діяльністі на українських теренах значно побільшало: православне подвижництво, розвиток освіти в тому числі через друк літератури, будівництво нових осередків віри. Його ім’я стало канонічним для всіх справжніх українців задовго до того, як православна церква канонізувала свого митрополита в 1996-ому.
Однак, як великий меценат з Могил, в історію увійшов не тільки Петро – його двоюрідні сестри Регіна в заміжжі Вишневецька та Марія Могилянка-Потоцька також виступали фундаторками православних святинь – перша Густинського, Мгарського, Ладинсько-Підгірського монастирів та різьбленого іконостасу вишнівецької замкової церкви, а друга – підзамочської Різдв’янської та собору Манявського скиту.
Однак на жаль в наступному поколінні (Мирон Барновський-Могила, господар молдавський, який заповів все своє майно монастирю Драгомирна, та Яреема-Михайло Вишневецький, що зрікся православної віри предків) благородний рід Могил згас.