Десь на тонкій межі язичництва та християнства, коріння яким за давністю часів і не знайдеш, лежать українські традиції гостинності і зараз широко розповсюджені серед місцевих сімей (навряд чи до кого в гості зненацька не приходили друзі – родичі – чи просто знайомі). Вони, навіть, є невід’ємною офіційною частиною представницько-дипломатичного етикету від протоколу прийому вищих посадових осіб і до святкових заходів місцевого рівня.
Звичайна українська доброзичливість та заповідь від Христа «Любить ближнього свого як самого себе» забезпечували не тільки привітний прийом знайомим, а й хліб – дах над головою для будь-якого подорожнього від жебрака до святого отця (межа меж ними була завжди лише примарою), який постукав в двері. Хоча за неписаними правилами народного етикету без потреби гості намагалися не турбувати господарів в будні дні чи під час осінньо-весняних польових робіт. Змусити порушити їх могли лише невідкладні справи, та й то в такому випадку ритуал прийому максимально спрощувався, обмежуючись привітаннями з обов’язковим запрошенням до хати (на що чемний гість мав обов’язково переступити поріг, щоб показати свої добрі наміри).
Очікувані ж гостини на свята чи вихідні стрічалися на умовному порозі (залежно від приводу – біля воріт чи дверей до хати) хлібом з сіллю, що символізувало собою найвищий показник пошани, бо паляниця, як символ сонця, з дохристиянських часів вважалася в українській родині найціннішою річчю, до яку вкладено багато труда господарів, літніх променів, крапель дощу… В той час як сіль була і залишається ототожненням життєвих випробувань (як каже народна мудрість «немає долі без солі»). Тому священний тандем хліба-солі на рушнику піднесений гостю – це визнання господарями його за друга, з яким вони готові поділити все найцінніше і в радості, і в горі.
Цікаве повір’я пов’язане з так званим «полазником» (гість, який першим переступає поріг хати на Новий рік чи Різдво). Його чекали з острахом і надією, бо якщо це був сильний і здоровий чоловік, то родину очікував гарний врожайний рік повний щастя, достатку та здоров’я. Саме тому на так званий «Старий» Новий рік по всій країні і зараз парубки і хлопчики збирають свої щедрі жнива грошима та смаколиками в нічна 14 січня, сакрально приносячи в оселі українців майбутній добробут.
Після щирих вітань за українською традицією гостя треба було неодмінно щедро почастувати, розділивши з ним їжу та пиття. Саме тому на стіл господиня, щоб не образити завіталого та трішки похизуватися своєю гостинністю, виставляла все, що мала в коморі, а якщо привід був святковим – то просто ломився від різноманітних блюд згідно стародавніх реєстрів відповідності торжеству. Трапеза починалася з переломлення хлібу господаря дому і гостя на знак взаємної поваги та добрих намірів, і перший окраєць хлібу завжди з’їдав голова, демонструючи його безпечність (так саме було і з блюдами).
Ну і який ж гостинний стіл без чарки доброго вина чи горілки? Навіть при скромному застіллі гостю підносили бодай один келих, який він випивав разом з мешканцями оселі із заздоровними побажаннями. На торжествах же келих був далеко не один і заздоровні тости звучали за кількістю гостей. При цьому недоїдати чи недопивати в гостях було дурним тоном і образою для приймаючому дому, тому українське застілля – це те ще випробовування для здоров’я.
Прощання після гостин теж мало певний ритуал – гості віддячували господарям за «хліб-сіль» і запрошували на відповідний візит, отримавши «на доріжку» смаколиків, каєчок святкового короваю та пироги замість тих, що гості принесли з собою для обдарування господарів оселі (зазвичай якась їжа, напої та невеличкі подарунки для дітей, якщо такі були в наявності). А потом – розходилися до наступного разу.