Підприємливість та відкритість до нового століттями були одними з головних рис притаманних жителям Генуї, яких сама природа спонукала шукати щастя за тридев’ять земель, відгородивши від рідної Італії високими Апеннінами та постеливши оксамит Лігурійського моря під самі ноги. Тим більше, що українські простори були їм добре відомі – існуючи багатостолітні торговельні зв’язки з північним Причорномор’ям переривалися лишена нетривалий час під впливом історичних подій. Але родюча українська земля з працьовитими господарями та схожий клімат вабили до себе італійців.
В Маріуполі зразка ХІХ століття генуезці з’явилися десь в 1830-х, коли ситуація в колишньому Дикому Полі стабілізувалася і можна було без проблем вести комерцію. А торгувати тут було чим – безкраї луки ставали запашним золотом меду, а теплі азовські хвилі кишіли різноманітною рибою в тому числі коштовних червоних видів, але головна принада – століттями «гуляюча» земля давала надвисокі врожаї високоякісного зерна.
Одним з перших італійців, хто приїхав в той час до Маріуполю налагоджувати нові комерційні шляхи з Європою, був нащадок слов’ян Антоніо Деспот, який за підтримки своїх співвітчизників дуже швидко зробив собі достатній капітал на торгівлі зерном і увійшов до лав міської торгівельної еліти.
Його син Іван продовжив батьківську справу, а місцева італійська діаспора, із забудови якої починалася історія однойменної маріупольської вулиці, сильнішою. Торгівельні будинки Деспотів, Мембелі, Галеано, Пиніоні… вони ставали дедалі впливовішою силою в соціально-економічному житті портового міста, так сам спадкоємець Антоніо окрім іншого був скарбником «Товариства допомоги вихованкам Маріупольської Маріїнської жіночої гімназії».
Іван Антонович (як він став кликатися на місцевий манер) також викупив у місцевого домовласника Кіоцци нашвидкоруч раніше переобладнану купцем Н.К. Поповим на театральні підмостки (маленька сцена, місце для оркестру, партер та галерея в кінці залу) дерев’яну хлібну комору під пишною назвою «Храм музи Мельпомени» на сорок глядацьких місць для того, щоб трупа Василя Леонтійовича Шаповалова змогла вносити культурне різномаїття в життя маріупольчан.
Смерть в 1900 років улюбленої дружини, Луїзи Рафаїловни, спонукала Деспота-старшего до повернення на батьківщину (хоча в наявних документах його підданство зазначене як австрійське). Разом з батьком до Італії переїхала і їхня єдина донька Фані Іванівна.
Маріупольську сімейну справу життя з експорту українського золота Іван Антонович лишив двом своїм синам, Родіо та Антону, при цьому фактичним (а через дев’ять років, після смерті брата, і юридичним) керівником залишився останній з братів, хоч і не довго. У шлюбі з Марією Архипівною Догадіною він мав трьох дітей, старший з яких, Іван Антонович, станом на 1916 рік значиться в міських реєстрах як купець 2-ї гільдії і директор клубу «Маріупольські громадські збори».
А тим часом сам Антон Іванович, у якого окрім величезного комерційного досвіду за плечима була освіта в Італійському королівському міжнародному інституті (Турин) з нез’ясованих причин переїхав з дружиною до Оренбуржчини (Московія), Південний Урал….
Потім будуть більшовицький переворот, втеча з дружиною (там в Мінусинську у них народилася донька Зояна), переїзд на Владикавказ та робота агрономом, які його, італійця за походженням та ще й «білого офіцера», не врятували – арешт, бурятське заслання, звільнення в 1929-ому і знову арешт із смертним вироком, приведеним у виконання 4 травня 1931 року. Його дружини, Марії Архипівни, не стало в тому ж році. Так зупинилася чоловіча гілка маріупольських Деспотів, лише в Московії за радянських та пострадянських часів жили їх нащадки по лінії їхньої доньки Зої.