Лелека – як багато закарбовано в цьому слові: і запах рідної оселі, і перший крик немовля, і теплі промені весняного сонця, і прадавня історія рідної землі… недарма він вважається тотемним птахом українців ще з дослов’янських часів. Сучасні лінгвісти підтвердили його походження від звукосполучення «ел(ь)» (ил /ол / ал / ул / iл), яке в прадавніх мовах від давніх греків та кельтів на європейській частині світу було відзнакою вищого статусу. Воно і зараз збереглося в назвах країн, іменах, найзначущих словах; саме тому головного слов’янського язичницького бога звали Ярило.
Цей птах беріг українські терени по обох берегах Дніпра задовго до появи наших пращурів трипільської доби, можливо саме тоді він став ототожненням бога кохання Леля – покровителя міцної сім’ї, затишної оселі і продовження роду. І точно був тотемним для племен лелегів та пелазгів, що проживали тут IV—II тисячолітті до н.е. Як данина генетичній пам’яті і зараз в народі малюють появу в родині немовляти романтичним висловом «лелека приніс з Ірію».
Саме тому з птахом в народі пов’язані багато повір’їв та прикмет. Так вважається, що побачити першого весняного чорногуза одного – лишитися весь наступний рік на самоті, а пару – до взаємного та щирого кохання. А ще жінки, які стріли повернених після суворої зими бузьків, кидали їм хліб чи зерно у слід, щоб в сімейному житті панували мир, злагода, здоров’я, в полі і саду буде багатий урожай. Приліт лелеки під час весілля віщував швидке поповнення молодої родини,
Для українців він так і залишився священним двічі народженим птахом («один раз гладке, другий – пухке»), вбивство якого в сиву старовину за законом прирівнювалося до вбивства людини, хоча і кара Небесна могла наздогнати кривдника раніше за земне правосуддя – люди подейкували, що за кожного погубленого лелеку Бог забере у вбивці власну дитину, а ще над селом пройдуть тривалі зливи (щоб їх припинити треба його поховати в труні, як людину). Хоча чорногузи і самі непогано могли нашкодити за неповагу до себе, принісши на двір змію чи добряче пошматовавши дах. З поганих прикмет – раптове кидання лелеками власного гнізда – до пожежі чи смерті в хаті.
Саме тому господар оселі, на даху вив своє гніздо лелека, користувався суспільною повагою та шаною, бо казали: «в домі поселилося щастя, а воно не дається абикому». А ще в таку хату блискавка ніколи не б’є, бо Бог береже своїх улюблених дітей. Тільки їм єдиним з усіх свійських тварин і птахів за народним повір’ям можна було давати людські імена та радитися, як з членами родини, спостерігаючи за їхньою реакцією на загадані смаколики чи дії.
У лелек в українському народному календарі навіть є власний день – 24 лютого, коли вони за повір’ям починають свій довгий шлях з Вирію додому в Україну, відкриваючи весняний пташиний парад. Саме з їхнім прильотом, який символізує остаточне встановлення весни в своїх правах та повернення душ пращурів для захисту врожаю, починається посівна, а почали поратися в гнізді – час садити цибулю. При першій в році з ним хто мав гроші в кишенях, матиме їх весь рік, а зустріти летючого птаха – до цікавих подорожей.
Осінні лелечані прикмети стверджують, що чим пізніше вони відлетять у Вир (заберуть назад із собою тепло), тим теплішою буде зима. Загалом ж українські прикмети твердять, що перед негодою птах стоїть на обох ногах та ховає голову під крило або турбується, трещить дзьобом – до сонячного дня, довго кружляє над гніздом – до вітру, стоїть на одній нозі – до похолодання.