Катеринославщина, втім як і інші українські землі, в другій половині XIX століття стала повноцінною частиною світового суспільства, а разом з тим і привабливим ринком з швидко розвиваючимся платоспроможним попитом та широкими можливостями отримання швидкої вигоди завдяки багатим природним ресурсам. Найризикованіші іноземні бізнесмени один за одним потяглися сюди, щоб вхопити свою частку мінливої удачі.
Хтось їхав освоювати золото українських полів, комусь більше до вподоби було вугледобування, хтось вкладався в металовиробництво та будував кораблі, а у когось душа лежала до тендітного скла та фарфору. Німці, бельгійці, австріяки, американці, французи… всі вони шукали своє місце під українським сонцем.
На тлі всього цього гріх було не скористатися давньою великою любов’ю українців до пива, яке варили і за княжих часів, і на Січи (кількість броварень перевищувала пів-сотні), і в кожному тогочасному шинку. Тим більше, що поява великих населених пунктів значно полегшувало питання збуту продукції.
Так в Катеринославі спочатку з’явився зі своїми чималими капіталами німець Фердинанд Боте, великий завод якого невдовзі (1873) був побудований прямо Озерній площі. Але така прибуткова справа не довго трималася в руках монополіста – десь наприкінці століття в місті з’явився і конкурент – Ернест Годфрідович Дюмлер, невеличкий завод якого з виготовлення пива та фруктових газованих вод постав на розі Севастопольського узвозу та Мандриківської вулиці. І якщо перший робив ставку на високу якість, невеличкі пляшки та великі об’єми виробництва, то другий – на сімейну диверсифікацію виробництва для свіжості продукції (окрім Катеринославу їхні заводи існували в Слов’янську та Кам’янському) та великі пляшки.
Головні конкуренти на ринку не могли втратити можливості зійтися в очному двобої за першість, використавши в якості нагоди Південно-російську сільськогосподарську, промислову кустарну виставку, що проходила в їхньому місті в 1910-ому. Розкішні павільйони, високоякісне пиво з відбірного українського зерна та солоду, найзручніша упаковка… Але переможець міг бути лише один, і ним виявився завод Боте, який отримав велику срібну медаль, Дюмлеру ж лишилась бронза.
Причому справедливість вибору конкурсної комісії підтвердила народна любов, яка обирала продукцію Боте з вишуканим букетами та назвами під стать: «Бок-Бир», «Імперіал», «Пільзенське», «Венське». До того ж підприємство відкрило склади у всіх великих містах українського сходу, включаючи Маріуполь, Луганськ, Каменськом, Єнакієво, Алчевськ…, а згодом здобув і велику золоту медаль на аналогічній виставці в станиці Кам’янській.
Конкурентна боротьба – жорстока та витратна справа, тому іноді один із супротивників не витримує і вдається до брудної гри. Цим слабким опонентом став завод Дюмлера – в 1912 році вся Катеринославська преса майоріла попереджувальними оголошеннями від підприємства Боте про використання Дюмлерами для своєї продукції їхньої тари з логотипами та надписами. Причому аутсайдери не тільки розливали своє пиво в такі ж самі пляшки, а й навіть підробляли надписи та печаті Боте на корках.
Чим би закінчилася ця війна катеринославських пивних титанів , якщо б в 1917-ому скажений московський люмпен не почав грабунок приватної власності на українських землях? Питання лишається відкритим.