Все відбувалося так давно, що напевно вже ніхто і не скаже чи правда це, чи вигадка людська помножена на історію, яка проступає в хиткому місячному світлі нечіткими контурами привидів напівзруйнованих веж і відгомонами луни вітру в давно засипаних підземних ходах – два століття забуття та окупація зробили свою чорну справу, стерши всі факти про Пнівський замок з літописних сторінок.
Але іноді випадковим щасливим нещасливцям в мерехтінні надвечірньої примарності доводиться опинитися десь на тонкій межі між двох сутінкових світів, і тоді з небуття постають тіні забутих предків, які щось шепотять в намаганні нагадати живим свою історію, щоб марно застерегти від помилок майбутні покоління. Ціх привидів неоднаразово бачив та чув місцевий краєзнавець, нині покійний Михайло Федоришин, який намагався з’ясувати їхнє походження, але виявив лише чутки, перекази та легенди.
Так за однією з пнівських версій ті люди-примари, що утробними голосами шепочуть свої чи-то молитви, чи-то прокльони із давно зниклих підземель – то неупокоєні души закатованих опришків та замордованих в замковій в’язниці непокірних українських селян, які мали сили та гідності виступити проти своїх польських гнобителів. Саме вони волають про справедливість на руїнах колишньої могутності роду Куропатвів – все, що лишилося від них на цій грішній землі.
Хоча за іншою легендою ті привиди, що так часто лякають місцевих – то души самих польських власників Пніву, які зробили чимало зла місцевого народу, що жив і процвітав на цій землі за довго до їхнього приходу. Тому українці багаторазово прокляли ім’я Куропатвів, як і безліч інших королівських улюбленців. Людський поголос стверджує, що саме тому їхній рід припинив своє фізичне земне існування, але прокляті души так і не знайшли спокою, вимолюючи прощення, там де вони владним голосом віддавали безжальні накази.
А ще розповідають, що під час будівництва Пнівської фортеці, яка в той час була цитаделлю митного пункту на Великому торгівельному шляху і приносила величезні прибутки своїм власникам, до одного з Куропатвів прийшла ідея спорудити надтаємні підземні сховища для зберігання своїх скарбів в смутні часи частих турецьких набігів та народних повстань. Для проведення робіт були обрані чотири найкращих каменяра, які за обіцяну велику платню при збереженні абсолютної таємниці будували сховище для шляхтича денно і нічно з нетривалими перервами на відпочинок.
По закінченні жаданого бункеру пан окрім обіцяної щедрої винагороди за роботу виділив тим чотирьом робітникам зі своїх винних льохів пляшку прекрасного вина. На радощах каменярі випили її прямо в тому злощасному льосі, і білий світ їх вже ніколи не побачив, адже за для збереження таємниці підступний пан додав у то вино сильнодійну отруту і тіла поховав там же.
Як одна мить промайнули над Пнівом віки з їхнім брязкотом військової зброї, народженням і занепадом імперій-окупантів, руйнуванням фортеці.., а ті чотири безневинні души отруєні в замкових підземеллях і досі оберігають панські скарби в спорудженому ними ж сховищі десь в глибині загубленого підземелля в очікуванні спасіння.