Здавалось би, тільки на світанку третього тисячоліття прогрес цивілізованого світу дійшов до рівноправ’я статей та феменізму, як нам розповідають офіційні глашатаї соціальних правил, норм та етикету. Але на прикладі однієї відомої сім’ї Косач-Драгомановіх цей міф розбивається вщент об сувору реальність історичних фактів другої половини ХІХ століття.
Цікавинки почалися одразу після народження Лариси – її молода матся Ольга (на момент народження їй було лише двадцять один), родом з дрібнопомісного полтавського дворянства, на півроку юркнула в Європу (офіційна причина – лікування від анемії та післяродової депресії), залишивши на руках чоловіка немовля разом із півторарічним сином Михайликом. Старшому за неї на вісім років Петрові, дійсному члену Київського відділу Географічного товариства та мировому посереднику у місті Луцьк, довелося брати на роботі декретну відпустку на час відсутності дружини, щоб вигодовувати малечу коров’ячим молоком та дивитися за господарством.
Хоча після повернення зі своїх закордонних мандрів діяльна Ольга (більш відома, як українська письменниця і громадська діячка Олена Пчілка) взяла виховання обох дітей в свої руки, перекладаючи для них українською шедеври світової літератури, складаючи власні казки, навчаючи іноземних мов, підбираючи домашніх вчителів… На горне місце вона ставила відповідальність, а не покарання, причому це правило стосувалося не тільки навчання, а й загалом виховання «Мишелосія», як в сім’ї називали двох старших, Михайла і Ларису, які з дитинства були не разлий вода. Саме тому при високій планці, яку одразу встановлювала мати в навчальній програмі, діти легко опановували нові знання в самих різноманітних сферах і пристосовувались до вимог гімназій в майбутньому. Наприклад вже в чотири старша з чотирьох доньок, майбутня зірка української літератури, вже читала, в дев’ять з-під її пера вийшов перший вірш, вона знала шість мов.
При цьому Ольга Петрівна, як одна з перших українських феміністок, в реєстрі досягнень якої окрім безлічи власних літературних творів для дітей, грунтовні етнографічні дослідження, видача альманаху «Перший вінок», широке коло меценатської діяльності (видання своїм коштом «Співомовок» Руданського, участь в театральних постановах для збору коштів для наповнення бібліотек українськими книжками, відкриття пам’ятника Котляревському в Києві…), а потім і членство у Всеукраїнської академії наук, відрізнялась ліберальним ставленням до дитячих пустощів та забавок.
Загалом відносини в сім’ї Косач-Драгоманових грунувалися більше на взаємному рівноправ’ї, довірі та взаємоповазі, де чоловік і дружина власноруч будують свої кар’єри, розділяючи всю повноту відповідальності за дітей і сімейний бит, що більше нагадує сучасні подружні партнерські відносини, ніж міф про вікові традиції українців з чоловічим домінуванням, нав’язаний пропагандою радянських окупантів в ХХ столітті.
Про успіх батьків, як кажуть, можна судити по досягненням їхніх дітей, і тут принципи побудови взаємовідносин Петра і Ольги кажуть самі за себе: Михайло став вченим-фізиком та метеорологом з цілою скарбничкою власних наукових та літературних праць (хоч Господь йому відміряв лише тридцять чотири роки); Лариса – всесвітньовідома Леся Українка, фактично вважається однією з основоположниць сучасної української літератури; Ольга, лікар за фахом, увійшла в українську історію як видатний літературознавець, перекладачка, викладачка, бібліографиня, етнографиня; Оксана відзначилася своїми музикальними здібностями та посадою перекладача Українській дипломатичній місії УНР; Микола – інженер-агроном проявив себе на громадській ниві, а Ізидора після радянських переслідувань сім’ї та жахів Другої світової війни, проявила себе в далекій Америці як українська мемуаристка, викладачка, перекладачка, діячка культури та чен-кореспондент Української вільної академії наук (США).