Їх, суперменів, від яких залежали життя мільйонів, було всього троє: Олексій Ананенко, Валерій Беспалов та Борис Баранов. Правда про їхній подвиг мало хто з тих мільйонів знає, адже чого варта трагедія, якщо вона не відбулася – людство не вдячне, хоча той другий вибух під четвертим реактором Чорнобильської атомної міг на століття поховати майбутнє Східної Європи…
Вже п’ятий день в Україні вирувала найбільша техногенна катастрофа новітніх часів, а окупаційна радянська влада продовжувала гнати українців від мала до велика на вулиці для добровільно-примусового святкування «Дня праці» при повній інформаційній блокаді рівня небезпеки трагедії. От тоді небеса вирішили нагадати, про себе ще раз – в «світле» свято працюючи в Чорнобилі експерти помітили, що пляма ядерного синтезу продовжує розповзатися і повільно пожирає товсту бетонну плиту, яка відділяла аварійний четвертий реактор від резервуару з п’ятьма мільйонами галонів води під ним (остання призначалася для теплообміну на електростанції).
За оперативними розрахунками науковців у разі потрапляння розплавленого ядерного матеріалу в такий об’єм води мав статися забруднений радіацією паровий вибух такої потужності, що катастрофа самого реактора здалася для світу дитячою забавкою, адже під радіоактивне зараженню могла потрапити більша частина Європи і кількість жертв була б жахливою; хід історії змінився б назавжди.
Це пізніше радянські експерти, опрацювавши чорнобильські данні та теоретичні розрахунки, змогли дійти висновку, що ефект другого вибуху міг спровокувати пошкодження інших реакторів атомної станції, знищення всього живого і не живого в радіусі ста кілометрів (в тому числі Київ), забруднення водних ресурсів, що використовували тридцять мільйонів чоловік, на століття перетворити північ України на пустелю (інформацію оприлюднив Стивен Макгінти в The Scotsman, 16 березня 2011 року).
А тим часом слід було негайно діяти, щоб попередити паровий вибух. Вирішено було через затоплені камери відправити трьох водолазів для відкриття запірних клапанів резервуару для повного спуску води. Відносно легка процедура в реальних умовах перетворювала трьох сміливців на можливих смертників, адже в одному бетонному перекритті над ними вирувала не контрольована ядерна реакція і мільярди ізотопів летіли у всі боки крізь матерію, до того ж ніхто напевно не міг сказати на скільки вистачить міцності бетону.
Олексій Ананенко, Валерій Беспалов та Борис Баранов, знаючи надвисоку вірогідність печального для себе кінця місії викликались добровольцями, щоб врятувати мільйони людських життів. Інженери мали знайти, впізнати та відкрити клапани, допоміжна роль начальника зміни полягала в триманні підводного ліхтаря. Сміливців проводжали на операцію, як в останній шлях, бо надії на їхнє щасливе повернення ні у кого майже не було.
Суцільна водяна темрява, з пеклом нагорі і три тендітні фігури аквалангістів-героїв. Промінь радянського ліхтаря майже не прорізав імлу та й ще періодично згасав. Його заряду ледь-ледь вистачило знайти хоча б трубу, що вела до засувок. Темрява огорнула маленьку рятувальну експедицію. Лише навпомацки вони рухалися по трубі до жаданих клапанів. Момент істини – вони спромоглися відкрити клапани, і вода із резервуару нарешті хлинула назовні.
Ті хто чекав їх без надії сподіваючись, стрічали Ананенко, Беспалова та Баранова з майже свяченим жахом та обожненям, наче повертнів з пекла. Тим часом за добу вся вода з-під четвертого аварійного реактору Чернобильської АЕС пішла, другого етапу техногенної катастрофи вдалося уникнути, на цей раз планета вціліла завдяки українським супергероям. Двоє з них і зараз живуть десь поміж нами, щоб люди остаточно не зневірилися у силі добра серед цього безкінечно жорстокого та непередбачуваного світу.