Графиня ГУЛАГу

Вона була народжена для світських раутів, пишних балів і життя без печалі, але жила вони цим життям лише на театральних підмостках та знімальному майданчику, отримавши повний випробувань та страждань шлях заручниці радянського режиму.

Вже народження маленької Мірочки, як близькі називали Маріетту Капніст-Сірко, за кілька місяців до початку Першої світової війни не віщувало дівчинці нічого доброго, хоча перші роки серед розкоши столичного особняку та полтавського маєтку дух насуваючихся глобальних змін майже не відчувався – в графському домашньому театрі Ростислава Ростиславовича ставили театральні вистави (до речі саме там юний талант вперше був признаний вибагливим професійним суддею, другом сім’ї закоханим у її мати, Федіром Шаляпіним).

Але встановлення диктатури скаженого червоного люмпену скоро припинило це легке світське повне млості життя колишнього правлячого класу, майно представників якого було віднято «на користь трудового народу», а по факту левова його частина цінностей осіла у вигляді багатьох нулів на швейцарських рахунках нових правителів країни рад. Сім’я Капністів-Сірко виїхала подалі від столиці, на бабусину дачу в кримському Судаку. В 19120-ом півострів теж не стояв під ударом червоних і потрапив під радянську окупацію.

Як представники аристократії, батьки Марії (мати Анастасія Дмитрівна Байдак з роду знаменитого запорізького атамана Івана Сірка) ходили відмічатися до місцевої управи, не допомогли навіть колишні заслуги батька, який до перевороту 1917-ого допомагав більшовикам грошима та каналами зв’язку. А в 1921-ому голову сімейства взагалі розстріляли за звинуваченням у допомозі білим та підбурюванням кримських татар до повстання.

Деякий час Анастасії Дмитрівні довелося з дітьми ховатися серед кримських ярів, бо їхній будинок чекісти зруйнували; пам’ятуя про щедрість та добрі справи вбитого графа, виживати їм допомагали кримські татари, саме стараннями останніх матері з донькою взагалі вдалося уникнути страти від рук червоних катів (їх перевдягли в місцеве національне вбрання і вивели за місто).

Мірочка до шістнадцяти так і не побачила місто свого дитинства (допоки матуся була ще жива), хоча все-таки повернулася на материк до київської тітки і три роки навчалася в трудовій школі. 1930-й став поворотним в долі дівчини: вона переїжджає до Ленінграду, поступає на театральні курси при драмтеатрі імені Пушкіна та починає виступ на його професійній сцені. Щастя не довго – закриття студії, повернення до Києва, швидкий брак…

Але спогади про столичні підмостки не давали їй спокійно спати, і вона повертається до Ленінграду, поступивши на театральний за сприяння всесильного друга сім’ї, Кирова. Сцена, спортивні змагання… де її, статну пишну красу з двома товстелезними косами, на нещастя запримітив Брерія, а вона посміла йому відмовити. Фатальна розв’язка настала в 1934-ому після вбивства її покровителя – майбутній нарком не забув норовливої українки, організувавши її виключення ВНЗ з позбавленням права знаходитися в місті на Ниві.

Знов Київ, потім Батумі, знов Ленінград… перший арешт в 1937-ому, другий – чотирма роками пізніше (радянські каральні органи не забули минуле її двоюрідного прадіда Василя Капніста, який вів перемовини з Прусією на початку ХІХ століття про підтримку українського антимосковського повстання, та й подвиги її предків-українських козаків – теж). Їй дали вісім років за “антирадянську пропаганду і агітацію”, як “неблагонадійний елемент” (дворянське походження).

Так почався довгий шлях в півтора десятиліття, де головною ціллю Марії було просто вижити, чому немало допомагала моральна підтримка та регулярні передачки сухофруктів від несамовито закоханого в неї Георгія Холодовського. Табори, катування, а після того як дізналися про її вагітність моральний та фізичний тиск лише посилився (їй вибили зуби, облиту водою лишали на морозі в самій сорочці), але вона всупереч всьому народила доньку Радиславу в 1950-ому від вільнонайманого польського інженера Яна Волконського (його розстріляли через три роки).

Знущання тривали і надалі, ослабли їх тільки після втрати Капніст свідомості внаслідок дикої перевтоми – Раду прилаштували у дитячий садочок. І знов нещасливий фатум сказав своє слово – в 1951-ому Марія отримала другий, на цей раз десятирічний термін, за побиття виховательки, яка виявилася коханкою якогось КДБіста, за знущання над своєю дворічною донечкою; дівчинку після того відправили до дитбудинку під Красноярськом.

Табірна подруга графині ГУЛАГу,  Валентина Базавлук, не тільки виконала умови угоди між ними (хто перший вийде, той розшукає та намагатиметься полегшати долю Ради – вона посприяла переведенню дівчинки до Харківського дитячого будинку), а й змогла потрапити на аудієнцію до самого наймогутнішого Анастаса Мікояна, домігшись перегляду справи Марії в 1956-ому. ЇЇ вже вільну на московському вокзалі з розкішним букетом троянд зустрічав друг сердешний Григорій Холодовський («Юл», як вона його називала), який так і не впізнав у худій коротко стриженій бабці із лицем, як печене яблуко (їй було лише сорок, але каторжна праця, морози Московії та пекло казахстанських степів зробили свою чорну справу), ту розкішну, колись дев’яносто кілограмову, красуню з косами завтовшки в руку.

Київ, життя спочатку, реабілітація два роки по тому, поступове налагодження стосунків з донькою (Радислава ніяк не могла пробачити матері тривалу відсутність поруч, бо з дитбудинку Марії її не віддавали з причини ніби-то психічної хвороби матері), випадкова зустріч біля кінотеатру з молодим режисером Юрієм Лисенком… і тріумфальне повернення на сцену. Тільки там вона знов могла бути собою, тією безтурботною улюбленицею всього світу, графською донькою. Вона зіграла багато ролей, сто двадцять з яких – саме у кіно, і загинула в свої сімдесят дев’ять під колесами автівки на київському проспекті Перемоги навпроти своєї кіностудії імені Довженка (після табірної каторжної праці в шахті у неї розвинувся страх будь-яких підземель, в тому числі переходів).

22-04-2021 Вікторія Шовчко

Обговорити статтю в спільноті

Поділитися в FacebookДодати в TwitterДодати в Telegram

Коментування цієї статті закрите.