Історія

Витоки існування древнього львівського Онуфріївського монастиря, як і багатьох його товаришів во хресті, губляться десь в імлі століть. З нечисельних відомостей про початковий етапі його існування збереглися лише спірна згадка в підробленій грамоті про привілеї для Миколаївської церкви нібито від 1292 роки (підтверджена польським королем через півтора століття) та археологічні дослідження, що дають підставу стверджувати про приналежність першої споруди на цьому місці до княжих часів.

Хоча тимчасові рамки будівництва храму при обителі більшістю дослідників звужені до періоду правління князя Льва I Даниловича (1228 – 1301), дружина якого Констанція Угорська (1237 – 1302) видала фундуш на будівництво храму святого Онуфрія біля підніжжя Замкової гори. Церква судячи з усього була дерев’яною і згоріла під час боротьби Любарта Гедиміновича (1312 – 1383) і Казимира III (1310 – 1370) за Львів в середині XIV століття. При цьому існує твердження, що саме в ньому василіани зберігали чудотворну ікону Богородиці, котру князь вивіз до Белз, а звідти вона перекочувала на Ясну Гору до Ченстохова (Польща).

Храм був відновлений і згадується вже в 1453-ому при польському правлінні, а трьома роками пізніше на кошти багатого львівського міщанина Степана Дропана був відбудований і монастир, а також ним братії була подарована успадкована від тестя Яна Зоммерштайна друкарня. Його фундацію в тому ж 1456-му підтвердив львівський староста Андрій Одровонж (- 1465). А через десятиліття монастир святого Онуфрія отримав один з перших привілеїв польського короля Казимира IV Ягеллончика (1427 – 1492), яка, втім, не врятувала його від воєн і пожеж, які із завидною регулярністю спопеляли столицю Галичини.

На початку XVI століття то, що залишилося від головного храму святині під Замковою горою було перебудовано коштами і стараннями київського воєводи Костянтина Василя Острозького (1526 – 1608) на однонавову кам’яну Онуфріївську церкву (1550-й). Тоді ж був модернізований монастирський комплекс.

Саме до василіанської святині, як берегині друкарських традицій України, в 1573-ому на запрошення князя Острозького перебрався з Московії опальний друкар Іван Федорович (1510 – 1583). Його львівські «Апостол» і «Буквар» стали визнаними шедеврами українського друкарства. І хоча якийсь час свою роботу майстер продовжував в дерманському Троїцькому монастирі і острозькій друкарні, в кінці життя він повернувся до своєї василіанської обителі, де знайшов вічний спокій.

Причому духовна міц братії наприкінці XVI століття була настільки великою, що рішенням київського патріарха Єремії II (1530 – 1595) вона була звільнена від підпорядкування Унівському монастиреві, перейшовши в підпорядкування Львівської ставропігії. Тоді ж василіанами було збудовано будівлю шпиталю, що складався з двох великих (чоловіків та жінок) кімнат, кухні та сіней.

За звітом Спасителя братія дбала про стражденних та нуджених цього світу, несучи в світ іскру світла знань і допомого, чому сприяло багатство обителі, утриманням за свій кошт богадільні для немічних, школи і бурси для бідних дітей. Там за оборонними стінами у Львові шуміли лихоліття, а тут панував суцільний мир і спокій в шелесті прилеглого саду з миловидною церквою святого Онуфрія, власними садибами з півдня і невеликим кладовищем на горі.

Протягом XVII століття львівський Онуфріївський монастир не раз горів та значно постраждав під час турецької облоги 1672 року, але кожен раз відбудовувався: закладка нової дзвіниці в 1651-ому (закінчена через тридцять років дерев’яною конструкцією), освячення єпископом Йосифом Шумлянським (1643 – 1708) оновленої церкви 10 жовтня 1680 року, закінчення будівництва чотирьох кам’яних келій в 1683-ому, а десять років потому замість паркану комплекс отримав оборонну стіну з бійницями.

І хоча протягом наступного XVIII століття кількість братії постійно скорочувалася (досягнувши чотирьох чоловік), це ажніяк не позначилося на подальшому перетворенні комплексу: добудована, покрита копулою і увінчана хрестом Троїцька каплиця (1701), через сім десятиліть архітектором Почаївської лаври був розроблений план генеральної реконструкції комплексу, який з різних причин так і не був втілений в життя, в 1776-му Троїцька каплиця стала правою навою Онуфріївської церкву після руйнування стіни між ними, а ще за чотири роки його поєднали з вулицею кам’яні сходи.

Австрійська влада, що анексовала українські землі після розпаду Речі Посполитої, для початку на рубежі XVIII і ХIХ століть ввела заборону на поховання всередині і біля культових споруд з перенесенням останків за межі міста, що фактично ліквідувало Онуфрійський цвинтар, а в 1815 році закрила василіанський монастир при соборі святого Юра, братія якого перебралася до Онуфріївської обителі.

Різкий стрибок кількості ченців зробив необхідністю термінову розбудову комплексу, яка почалася в тому ж 1815-ому і тривала сім років. В ході неї над старими келіями та шпиталем надбудований ще один ярус таким чином, що периметр утворив партер, а над дзвіницею розібрана дерев’яна надбудова, яку замінив кам’яний ярус створений за проектом архітектора Франца Трішера молодшого, храм набув багатогранний пресвітер і захристію, створені двохвсходові сходи зі статуєю святого Онуфрія в ніші.

Останні кардинальні модернізації (добудована північна нава, кількість вівтарів доведено до трьох, поставлений новий іконостас пензля Модеста Даниловича Сосенко (1875 – 1920), розкриті залишки древніх розписів) були проведені церкви святого Онуфрія Львова на початку ХХ століття під керівництвом Івана Івановича Левинського (1851 – 1919) за проектом архітектора Едгара Ковача (1849 – 1912).

Після закінчення Другої світової війни радянська окупаційна влада в 1946-ому закрила в числі інших василіанський Онуфріївський монастир у Львові. Його цінні архіви і бібліотека були роздані різним фондовим сховищ, а саме приміщення було пристосоване під музей етнографії.

У 1977 році в пам’ять про внесок монастиря в історію книгодрукування України монастирський комплекс був перетворений на музей Івана Федоровича, на території якого тоді ж була встановлена скульптурна група друкар зі своїми помічниками авторства скульптора Анатолія Васильовича Галя (1947 – 2007)

Світанок української незалежності повернула Онуфріївський в 1989-ому до лона греко-католицької церкви. І зараз, як колись, тут розташована василіанська обитель чину святого Йосафата, а також резиденція протоіегумена Провінції Пресвятого Спасителя цього ордена, які спільними зусиллями крок за кроком повертають святим стін їх колишню славу і велич в статусі пам’ятки архітектури державного значення.

Архітектура

Розташований біля західного підніжжя львівського Високого замку монастирський комплекс нині займає площу в 1,4га, включаючи великий сад-сквер. До його складу входять церква святого Онуфрія, келійний корпус, господарсько-готельний корпус і дзвіниця.

Храм святого Онуфрія являє собою кам’яний тринавовий триапсидний кам’яний обсяг з двома головами над бічними навами і сигнатуркою над центральною. Головний фасад центрального довгої нави прикрашений поярусно чотирма нішами із зображенням святих, а вертикальну вісь входу з ренесансним архітравом продовжує вітражне вікно та бароковий фронтон. Бічні коротші мають кам’яні сходи до порталу входу, овальне вікно зі шропсамі в обрамленні рослинного орнаменту і круглу нішу на фронтоні із зображенням всевидючого ока.

Внутрішній інтер’єр центральної нави колись представляв собою прямокутник під бочковим перекриттям з люнетами, а після реконструкції XIX століття продовжений гранованим пресвітером. Його загальний аскетизм акцентує увагу на витонченому тематичному іконостасі Модеста Сосенка. Бічні завершені гранованими апсидами нави перекриті хрестовими склепіннями, що переходять в куполи закладені на луках з вітрилами.

Розташована по центральній вісі церкви чотириярусна квадратна (бік 10м) дзвіниця має перший наскрізний прохідний ярус центрального входу обителі. Основними декоративними елементами споруди служать глибокі аркові віконні отвори і ніші, чотири з боку вулиці і одна з двору з яких зберегли фрескові розписи XVIII століття, а так само напівкругла прибудова сходового маршу з півночі. Увінчано будову пірамідальною покрівлею із заломом і маленькою маківкою з хрестом.

Примикаючий з півдня до дзвіниці клейний корпус має прямокутний периметр, два поверхи і аскетичну архітектуру, що відтінено лише лиштвами простих прямокутних віконних прорізів. У шести внутрішніх приміщеннях першого поверху збереглися стародавні хрестові склепіння.

Господарсько-готельний корпус являє собою ламаний згідно ландшафтних особливостей замкнений периметр, що складається з різнопланових дво-, триповерхових з мансардами будівель різних часів. Основною їхньою архітектурною особливістю при різному контурі отворів (аркові, коробові, прямокутні) слугує високий з напільного боку кам’яний цоколь-фундамент, внутрішній обвідний балкон на кронштейнах і високий винос покрівлі.

Додаткова інформація

Адреса: Україна, Львівська обл., м. Львів, вул. Богдана Хмельницького 36, 38, 40.

Посилання

• Історичні персони. Ключ до перетворення в нас самих

Як дістатися

Автотранспортом по трасах М06 (Е40) (Київ – Житомир – Новоград-Волинський – Львів – Стрий), М09 (Е372) (Рава-Руська – Жовква – Львів), М12 (Тернопіль – Львів), М11 (Е40) (Перемишль – Городок – Львів), М10 (Радимно – Яворів – Новояворівське – Львів). У місті по проспекту В’ячеслава Чорновола до перетину з вул. Детька, яка виходить до Онуфріївському монастирю.

Громадським транспортом по залізниці до Львова, а потім в північну частину старого міста до зупинки «Львівський університет внутрішніх справ». Далі по вул. Детька два квартали на схід в напрямку Замкової гори до василіанського монастиря.