Його боялися, ним лякали дітлахів, про нього склали безліч легенд… хоча Соловій з’явився в українському літературному епосі наприкінці XVI століття в позитивному антуражі поплічника українських богатирів, і лише пізніше його образ, як одного з найлютіших розбійників минулого, почала активно розповсюджували московська пропаганда через свої підроблені «стародавні билини» (в сучасній українській школі ці псевдо фольклорні твори недарма проходять на уроках іноземної літератури).
У творах північних сусідів він виступає головним уособленням жорстокості кочівників-грабіжників (особливо акцентується увага на його ставленні до племені «голядь», як самого агресивного і небезпечного з них) для створення більш негативного контексту. В цих московських «билинах» Соловій-Розбійник постає, як страшний на обличчя з вибитим зубом чоловік невизначеного віку з-за свого давно нечесаного волосся, брудного лахміття замість одягу та чорного від засмаги обличчя. Його основним зайняттям був грабунок всіх подорожніх незалежно від статків та рангів («…на семи дубах, на миль тридцять ні кінному, ні пішому пропуску немає…»), а переможцем його став богатир Ілля-Муромець буцімто з московитського Мурома, а насправді – чернігівського Морівська.
Головний акцент сюжету побудований на тому, що Розбійник знищував все живе навкруги («… так усі трави-мурави в’януть, усі квіти обсипаються, а хто близько з людей, так всі мертві лежать…»), тому виникала нагальна потреба в його знищенні. В справжньому ж історичному контексті головною проблемою мокшан була неможливість комунікації з цивілізованим світом Київської Русі саме з-за племені голядь на їхньому шляху. Для лаконічного історичного правоспадковості на вкрадені назву, історію, культуру Русі з міфічним «возз’єднанням братніх народів» московськими баснопісцями XVI століття і був придуманий цей переможний опус про усунення перешкоди із зброєю в руках буцімто воїном з мокшанських багнюк.
Витоки справжнього історичного контексту легенди про Солов’я Будимировича (князя чи-то з-під Києва (нині село Зазим’я) чи з Житомира) та Ілії Муравленина лежать у тих давніх часах, коли до появи Московії на мапі світу ще мали пройти віки-і-віки, а Володимир Великий лише збирався хрестити свої князівства, зупинивши свій вибір на християнстві серед інших світових релігій, як більш відповідній українському менталітету – острівний князь, що отримав своє ім’я за чарівний голос та любов до пісень, відмовлявся зрікатися язичництва і чинив опор київському владиці. Те що Соловей, чиї володіння розташовувалися на шляху зі столиці на Остер, брав з проїжджаючих данину було інтерпретовано, як грабіж подорожніх, а збройні опір головній владі країни остаточно перевело бунтівного князя в ранг злочинців.
Цікаво як час, злі наміри та людська уява перетворили історичних подію та справжню людську постать на страшну казку, хоча ще в 1574 році київський шляхтич Філона Кміти писав про Солов’я Будимировича та Ілію Муравленина як побратимів по зброї, які об’єдналися перед лицем загрози з півночі.