Потрійний таємний агент і, можливо, один з кілерів для Гітлера, автор найскандальнішого українського роману першої половини ХХ століття чи великий мислитель, рятівник цілого народу або підступний зрадник, ворог чи герой… українська історія так і не винесла свій суровий вердикт стосовно таємничої постаті Віктора Петрова, знаного також під псевдонімами Домонтович, Бер, Веріґо.
Загадки в його житті почалися з початком дорослого життя, адже так і залишається відкритим питання: як єпископський син зміг вижити в найгострішу фазу атеїстичного терору червоних московитів початку 1920-х? Адже маючи такий родовід уродженець Дніпра (тоді ще Катеринослава) мав би бути страченим одним з перших, але не тільки вижив, а й плідно працював на літературній ниві та на керівних посадах Української академії наук.
З-під його пера вийшли талановиті «Доктор Серафікус», «Без ґрунту»… та провокативний «Дівчинка з ведмедиком», який випередив час як мінімум на три десятиліття, заклавши підґрунтя для появи українського постмодернізму, адже опис чуттєвого боку пристрасного кохання немолодого чоловіка до німфетки на книжних сторінках для 1928-ого та щеза тоталітарних рад був нонсенсом. Прогресивний світ подорослішає до рівня сприйняття такого відвертого сюжету лише в середині 1950-х, коли з’явиться більш ординарна та плоска з психологічної точки зору Набоківська «Лоліта».
Сам сюжет точно був не про нього, адже в його житті буле лише одне справжнє непросте кохання до старшої за нього на чотири роки професорської доньки Софії Лободи, яка віддасть свою руку та серце його другові Миколі Зерову, але і його не відпустить. Їхній любовний трикутник так і залишиться таким до кінця, де другий чоловік зримо чи ні був завжди присутній у взаємовідношеннях пари.
Друга таємниця пов’язана якраз із смертю Миколи Зерова, який поповнив ряди «Розстріляного відродження» – в 1935-ого його в числі інших українських письменників арештувало радянське НКВС за підозрою в очолюванні націоналістичної терористичної організації (він зізнався лише в прочитанні віршу Пантелеймона Куліша), незаконно присудило десть років таборів, а в страшному 1937-ому розстріляло в урочищі Сандармох. В той час як Петров відбувся лише двома тижнями за гратами, і на тім – все. Дехто в цих фактах угледів банальне усунення суперника, причому ця історія міцно закріпила ім’я Віктора, як агента каральних органів Московії.
А далі Москва та Берлін розпочали Другу світову війну, на якій він з’являється в формі німецького лейтенанта в окупованому німцями Харкові зразка 1942 року, хоча за легендою був евакуйований червоними до Уфи як директор інституту фольклору УАН. В цій самій формі його бачили і два роки по тому в Берліні на конференції з питання приналежності караїмів до іудеїв. Згідно легенді саме його аргументи переконали окупаційну владу в суттєвій різниці між цими двома народами, що врятувало караїмів від тотального знищення гітлерівцями.
Він знову потрапить під пильний погляд історії в американській зоні контролю в останні дні війни з тим, щоб швидко влитися до лав місцевого українського національного руху в еміграції. Він займається окрім іншого філософськими вишукуваннями та стає основоположником «Теорії зміни епох», яку пізніше розвине Фуко. А потім одного погожого дня 1949-ого Петров просто вийшов зі своєї мюнхенської квартири, щоб наступного дня потягом прибути на збори в Міттенвальді, але просто щез. Місцева українська діаспора підняла шум, його зникнення обросло найжахливішими подробицями катувань і вбивства, які буцімто влаштувала радянська влада.
Тим часом Перов виринув в країні рад на цілком офіційних підставах як археолог. Перше, що він зробив по поверненні до Києва в 1956-ому – написав записку коханню свого життя, і Софія відповіла. Наступного року вони офіційно побралися, але вона так і лишилася Зеровою і портрет Миколи завжди прикрашав їхнє сімейне гніздо. Він помер в 1969році, на цвинтарі КДБшників було більше за письменників, а вона знов залишилася сама в пустій київській квартирі з портретами двох своїх чоловіків молодого і старого, різнобічних та талановитих, таких різних та однаково коханих до останнього подиху.