Колесо історії української незалежності

Історія полюбляє жарти над самовпевненими імперіями, які вкрай загубили береги реальності, і карає їх з особливою жорстокістю. Так сталося і тоді, коли Московія чергового разу рухома власним вигадкою про удавану велич та непереможність розпочала свою чергову війну в 1914-ому, і закономірно те що мало стати перемогою закінчилося її знищенням та переходом влади до рук скаженого люмпену.

Саме ця подія дала нарешті Україні реальний шанс на повернення своєї незалежності, яку московські імперці намагалися поховати назавжди разом з національною самоідентифікацією, гордістю, культурою та мовою, що здійснити свою давню мрію з легалізації крадіжки української прадавньої історії разом із назвою країни. Але не сталося, як гадалося – лютневий переворот 1917-ого позбавив Романових влади, яку вже 16 березня на українських теренах взяли до свої рук представницькі збори політичних, громадських, культурних та професійних організацій, скликані Товариством українських поступовців і Української соціал-демократичної робітничою партією.

Саме за ініціативи цих зборів наступного дня (17 березня) із залученням широких кіл громадськості всіх основних осередків суспільства на київській Володимирській 42 в приміщенні «Українського клубу» (після закриття владою знаний під назвою «Родина») було проголошено створення головного національного представницького органу – Центральної Ради на чолі з Михайлом Грушевським (заочно), що стало першим кроком на шляху об’єднання українського визвольного рух та переведення його в політичну площину.

Виведення ж головного колегіального органу на державний рівень відбулося на Всеукраїнському національному конгресі, який проходив на території київського Купецького зібрання (нині Національна філармонія) з четверга по суботу Великоднего тижня того ж року. Він зібрав під своїм дахом дев’ятсот делегатів від політичних, культурних, громадських, релігійних організацій з усіх куточків України від Сяну до Дону та Кубані.

Так за його підсумками оголошеними 21 квітня 1917 року Центральна Рада отримала загальноукраїнський крайовий представницький статус з переобранням президії. Переобраним головою став Михайло Грушевський, його заступниками – радикальний соціал-демократ Володимир Винниченко та соціал-леберал Сергій Єфревов. Головними рішеннями зібрання стали вимога до Тимчасового уряду про надання Україні автономного статусу та відкидання всіх зазіхань Польщі на етнічні українські землі.

Широка громадська підтримка рішень Конгресу стала тією рушійною силою, яка після формування на місцевих сільських, повітових та губернських рівнях керівних комітетів, почала революцію та довготривалу боротьбу за незалежність України від Московії. І хоча через зраду європейських союзників тоді країна не встояла, пройшовши сім кіл радянського пекла, вона відвоювала свою незалежність в 1991-ому.

А рівно через сто років після події, яка призвела до розвалу імперії Романових, Кремль знов почав війну на цей раз прямо проти суверенітету України, яка буде точитися доки вісь зла не буде знищена, бо без стародавньої української історії та культури Московії просто не існує.

14-06-2021 Вікторія Шовчко

Обговорити статтю в спільноті

Поділитися в FacebookДодати в TwitterДодати в Telegram

Коментування цієї статті закрите.