Чоловік та дві гарні пані – вони стали справжнім відкриттям 1978 року, їхнє тріо закохало в українському найвіддаленіші куточки Європи, аранжуванню та виконанню Маренич заздрили найталановитіші, а небажання виконувати забаганки окупаційної радянської влади занурило у безодню забуття назавжди.
Їхній співочий, тоді ще дует, фактично відбувся в Луцьку зразка 1971-ого. Анна Сухорукова з Куйбишева (Московія) та Валерій Маренич з Кривого Рогу якраз потрапили на хвилю відродження цікавості широкої публіки до фольклору, тому колектив для надання своїй музиці більш повного і багатогранного справжнього українського звучання швидко поповнився третьою – Антониною, сестрою першої та дружиною другого.
Перша премія конкурсу вокально-інструментальних ансамблів у Харкові того ж року, і сім років важкого шляху на радянське телебачення крізь перешкоди, які весь час чинила московська окупаційна влада. Карколомний тріумф, який здобув їм славу далеко за кордонами України, хоча їхній репертуар цілком складався з аранжованих народних та авторських пісень українською. Тогочасна зірка радянської естради, Муслім Магомаїв, із заздрістю казав, що хотів би дати своїй азейбаржанській пісні такі ж легкі крила, як це зробили Мареничі.
Їхні «Червоні маки», «Чом ти не прийшов», «Ой, у гаю при Дунаю», «Несе Галя воду», «Ой, під вишнею», «Тиша навкруги», «Посилала мене мати» стали справжніми хітами. Студія звукозапису «Мелодія» вже через рік після першої появи на телебаченні випускає їхню платівку, а Укртелефільм зняв кіноверсію.
Інтрига, яку створили мареничі своїми національними вишитими костюмами, і ажіотаж з браком записів в широкому доступі лише посилювалася гаданням публіки над таємницями родинних зв’язків між двома жінками та чоловіком, а також регіоном походження – за право називатися їхньою малою батьківщиною несамовито боролися «знавці» з Галичини, Буковини, Волині, Поділля…
Доля відвела їм лише два роки слави. А потім будуть відмова виступати перед бонзами Національних олімпійських комітетів в Москві та на офіційному святкуванні дня колгоспника. Скандал потрапив у радянські ЗМІ, адже тріо чинило опір цілій окупаційній тоталітарній машині. Звичайно в пресі їх виставили зрадниками та швидко прибрали з передовиць.
Відповідь партійних бонзів була безжальною – ВІА Маренич, яке офіційно було складової Волинської обласної філармонії, заборонили виступати за межами області. Так, їхня аматорські перезаписи потайки розходилися серед любителів та патріотів, але з широких теле та радіоефірів їхня проста та мелодійна українська музика зникла. Окрім того за наказом зверху їхній свіже змонтований фільм розмагнітили, а через плітки радянська пропаганда доносила до пересічних громадян легенди про їхню буцімто «державну зраду» та «еміграцію до Канади».
Десятиліття забуття, перші важкі роки української незалежності комуністичними ватажками біля керма, загальний занепад державної цікавості до культури… Кожному учаснику тріо дали звання «народний артист України» в 2003-ому, але Маренич це так і не відродило, наступного року группа офіційно оголосила про свій розпад. Так радянська тоталітарна машина нищила українську культуру, навіть на порозі своєї смерті.