Чотири літери абревіатури Головного управління виправно-трудових таборів (ГУЛАГ), за якими стоять десятиліття страху, скаліченні життя та мільйони жертв. Фактично московський режим червоних рад зміг так довго проіснувати в тому числі за рахунок в’язнів на положенні рабів, які в надважких кліматичних умовах виконували саму важку роботу без будь-яких достойних умов життя за мізерну пайку хлібу. В ряди фактичних смертників пересічні люди потрапляти за найменшу провину без чесного суду-слідства, а часто і без неї – просто за необґрунтованим наклепом. Саме тому цифри жертв катівень ГУЛАГу настільки страшні: 18 мільйонів ув’язнених, 1,7 мільйони померлих, 800 тисяч страчених… причому п’ята частина – це суто українці.
Система використання рабів в арештантських робах під контролем автоматів катів з НКВС, яка була створена спеціально для вилучення із суспільства ідеологічних супротивників радянської влади та простих думаючих громадян, офіційно запрацювала 10 липня 1934 року, хоча більшовицькі північні табори примусових робіт існували ще з 1919-ого в Архангельську, Пертомінську, Холмогорах, на Соловках…
ГУЛАГ значно розширив цей список точками крайньої півночі, де праця цивільних коштувала б занадто дорого (житло, інфраструктура, доставка харчів, зарплатня), а рабська, не рахуючи утримання конвоїрів, була майже безкоштовною. За власним зізнанням директора Норільського гірничо-металургійного 1954 – 1957 років Олексія Логвінова: «З в’язнями це просто – все, що вам потрібно, це барак, піч з димарем, і вони виживають. І потім, пізніше, можливо, якесь місце, де вони їстимуть», – ось така проста калькуляція.
Але зібрати таку кількість українців, хоч і беззбройних, виснажених голодом та важкою працею в умовах надхолодного клімату було великою помилкою московської влади. Втрачати більшості арештантів було нема чого, адже в їхніх карних справах маячили від 25 років до довічного. Одним з їхніх ідейних натхненників був Євген Грицак.
26 травня 1953 року в Особливому таборі №2 (Гірський) почалося повстання в’язнів, номінальним приводом до якого послужило чергове вбивство напередодні конвоїрами в’язнів Жигайлова і Софроника, а також розстріл автоматною чергою сержанта Дятлова в цей день ще трьох і поранення сімох в’язнів. Організація страйку, як зазвичай у українців, вражала: організовано барикадування, страйковий комітет… В’язні шістьох відділень табору відмовились від виходу на роботи з висуванням наступних основних вимог:
- скорочення робочого дня з 12 до 8 годин;
- виплата грошей за роботу (половину на руку, половину на особистий рахунок);
- покращення житлово-побутових та медичних умов;
- перегляд карних справ політичних в’язнів;
- покарання МДБістів-вбивць;
- повернення іноземців (в тому числі українців) на батьківщину;
- амністування інвалідів;
- зняти обмеження на листування двома листами на рік;
- зняття замків та грат;
- гарантування безпеки в’язнів-перемовників.
В той самий день адміністрація радянського концтабору за допомогою двох пожежних машин та своїх «церберів» з арматурою в руках намагалася подавити бунт в п’ятому відділенні, але марно. Другу спробу було здійснено через п’ять днів, коли солдати-строковики з автоматами шеренгою увійшли на територію знов-таки 5-ї зони, їхній вхід прикривали кулеметники на вишках, але волю повсталих, половину з яких складали українці, не дивлячись на чисельні жертви, зломити так і не змогли.
Окрім того ув’язнені почали робити повітряних зміїв, підпалювали гніт, після догоряння якого листівки «Нас розстрілюють і морять голодом. Ми добиваємося виклику Урядової Комісії. Ми просимо Радянських громадян надати нам допомогу – повідомити урядові СРСР про свавілля над ув’язненими в Норильську. Каторжани 3го отд.» та «Солдати військ МВС! Не допускайте пролиття братської крові. Хай живе мир, демократія і дружба народів. Каторжани Ґорлаґу.» розсипалися з повітря на великій відстані (загалом їх було скинуто 40 тисяч штук).
Повстання тривало 70 днів – 4 серпня 1953 року на територію останньої цитаделі опору, частини №3 з українськими і прибалтійськими націоналістами, в’їхало сім вантажівок озброєних військових та цивільних з комуністів навколишніх міст і сіл, яких радянська влада вирішила пов’язати кров’ю. Загальна кількість жертв-каторжан склала півтори сотні людей, але в’язні до останнього відбивалися камінням від стріляючих в них з автоматів.
Про кінець повстання оголосив гімн України, який лунав над спущеним чорним прапором, піднятим ще в його перший день на честь пам’яті по вбитих московськими катами. 45 організаторів були заарештовані, майже три тисячі активістів відокремлені та частково переведені до Магадану, а інші – ізольовані. Норільське повстання стало тією точкою неповернення, від якої почався відлік зникнення радянської концтабірної системи ГУЛАГ: через кілька місяців Гірський табір було ліквідовано, а через три роки і вся машина катування та вбивства припинила своє існування, а її вижилі жертви отримали жадану свободу – сніг на вершині гори розтанув (під час повстання адміністрація необачно жартувала з в’язнів: «ви вийдете на свободу, коли сніг на вершині тієї найвисокішої гори розтане»).