Ким ще їм ще було стати, якщо на роду було написано народитися в самому серці войовничого Холодного Яру, що століттями слугував притулком для нескорених українців від Байди Вишнивецького до Максима Залізняка; де за довгий час супротиву з’явився велетенський самодостатній укріплений район з цілим підземним містом, в якому були і п’ятнадцатикілометрові ходи, і освячені церкви, і надійні схорони. Звичайна українська селянська сім’я Чучупаків з села Мельники на Черкащині примудрилася не тільки вивчити всіх п’ятьох своїх синів, а й виховати їх патріотами рідної землі.
Старшому, Петрові, після церковно-парафіяльної чотирирічки, дворічної учительської та Київської консерваторії було забезпечене «тепле» місце наглядача столичного двокласного та № 11 міського училищ. Життя обіцяло бути тихою гаванню: освічені брати, гарні перспективи на чиновницькій ниві в Києві, затишна оселя… якби не черговий мілітаристський угар московської влади, що втягнула окуповані українські землі в чергову, тоді ще Першу світову, війну.
Брати Чучупаки були мобілізовані царським урядом на захист їх імперських інтересів. В боях другий за старшинством Орест – загинув, Петро, Василь та Олекса повернулися в променях слави (двоє старших ще й в чині прапорщиків). Хоча їхнє повернення не означало кінець війни, тільки ворог був вже інший – нарешті Небеса знов подарували Україні шанс на відновлення незалежності та звільнення від московської окупації.
Першим до бою за українську волю став Олекса, організувавши загін для захисту рідного села та Мотриного монастиря. Після поразки від німців селяни попросили Василя, як більш досвідченого військового, очолити їхній супротив. Дуже швидко мельничанська сотня самооборони, де служили всі брати (Василь – очільником, Петро – начштабу, Олекса – одним з отаманів, молодший з братів Дем’ян – простим козаком), перетворилася на Холодноярський гайдамацький полк, який підтримував Дерикторію та з лютого 1919-ого активно виступаючи за незалежність України від вже більшовицької Московії.
Налагоджена система мельниковської оборони з поділом на дієву та резервну частини, системою спостереження та сповіщення на монастирській дзвіниці забезпечили холодноярцям відносний спокій та можливість засіяти пашні навесні 1919 року. Після посівної Василь закликав своїх підлеглих підтримати повстання отамана Григор’єва, що стало початком виснажливої боротьби з трагічною кінцівкою.
Далі будуть тільки війна та кров: боротьба проти деникінців, перемоги в боях проти білих та червоних московитів, Зимовий Похід разом з військами Української народної республіки…
Але удача оберігала своїм крилом Чучупаків не довго – 12 квітня 1920-ого, потрапивши в більшовицьке оточення між рідним селом та Мотриним монастирем на хуторі Кресельці, застрелився Василь (червоні ще глумилися над його бездиханним тілом кілька годин, а потім прив’язали за ноги до коня та притягли до Мельників, де кинули роздягнуте понівечене тіло зі словами своєю гидкою мовою: «Заберайте свого бандита!»), тим часом закрученого дротами Петра відвезли до Черкаського (за іншими відомостями або Смілянського) ЧК, де розстріляли через кілька днів, Олекса теж загинув, імовірно від рук червоних катів (достеменні відомості відсутні), наступного року.
З п’яти братів в живих лишився лише молодший Дем’ян, котрий не тільки пережив всі жахіття радянської окупації та розв’язаної озвірілим комуністичним люмпеном з Московії Другої світової війни, а й побачив відновлення українського суверенітету 1991-ого, з почуттям виконаного боргу тихо померши через рік у вільній Україні, за яку склали голови його брати.