Багато чого довелося на своєму віку пережити українському Поділлю, за яке століттями билися і вмирали на чужій землі армії загарбників зі сходу і заходу, півдня і півночі. Але ж і українським захисникам було не солодко – скільки разів рідна домівка з родючими полями, густими лісами та солодкою джерельною водою опинялася під окупацією, а самі вони в молодих літах замість саджати хліб, будувати затишну оселю, кохати дружину та ростити дітей йшли рівним строєм в сиру землю вбиті в бою.
Так було і того разу, коли Кам’янець після виснажливої двотижневої облоги з періодичними навалами пав під натиском незліченних полчищ османського султана Магомета IV 24 серпня 1672 року. Процесія турецького правителя з ним самим на чолі урочисто в’їхала до підкореного міста в річковій петлі з високо піднятим прапором переможців через Руську браму, а їхні поплічники татари – польським шляхом. І кінь його фактично переступав через понівечені тіла загиблих захисників.
Для містян це означало кров, піт і сльози на наступні сімнадцять років, під час яких виросте ціле покоління без усвідомлення солодкого подиху свободи. А поки їм ще тільки належало заплатити першу страшну ціну за поразку – хлопчиків османські загарбники відібрали у матерів, щоб перевиховати на яничар, назавжди стерши пам’ять про українське коріння. І дівчат… дівчат чекала сумна доля товару на невільничому ринку, а далі – наложниць в турецьких гаремах мусульманських підданих.
Українські красуні в останню ніч свою ніч перед довгим гірким шляхом на південь, який не всім з них доля була подолати, сиділи перев’язані мотузками на високих обривистих берегах Кам’янця, і гіркі їхні сльози струмували по їхніх блідих щічках, кам’янистих обривах, збігаючи до неспішних хвиль Смотричу, а стара фортеця дивилася на це пустими зіницями мовчазних бійниць, що побачили так багато на своєму віку, бо майже всі її захисники полягли в нерівному бою з ворогом.
І стільки болю, жалю, туги… за батьківщиною, загиблим чоловіками, втраченою молодостю, своєю страшною долею було в тих сльозах полонянок, які наступного дня мали покинути свою землю назавжди, що самі Небеса, як оповідають місцеві легенди, почули їхній голос, хоч і вдіяти вже нічого не можна було – українське Поділля міцно було окуповане османами. Але на згадку про жах тих трагічних подій на ранок зі стін Смотрицького каньйону побігли десятки джерельних струменів, як віддзеркалення мільйонів солоних крапельок дівочої журби. Тому в народі нові міські водоспади так і прозвали «Сльози полонянок».
Можливо саме енергетика того подільського колективного горя та несприйняття мусульманського світу не дала останньому закріпитися на українській землі. Країною прокотиться ще чимало буревіїв, але місто в самому серці Подільських товтр досі захищає смотрицька підкова на щастя та блакитні джерельні струмені в муарі красивої легенди, що змивають з рідної землі все зло некликаних гостів. Саме ця найбільша підкова українського щастя вабить сюди молодят, котрі свято вірять, що вона буде берегти їхні взаємне кохання та тепло сімейного вогнища до сконвіку в разі матримоніальних обітниць в її серці.