Войовниче плем’я з посушливого іранського високогір’я, що одним махом своєї навали змело з північних понтійсько-причернопорських степів скіфів, які століттями господарювали на цій землі. Привабливий праукраїнський клімат з багатими природними дарами змусив сарматів (за іншою версією – савроматів) завзято битися за нову батьківщину, тим більш їм належало жити на цій землі вічно (сармат від латини «sarmatae» – вічний, безкінечний, безсмертний).
Хоча за романтизованими переказами Геродота V століття до н.е. сармати походили від тих самих скіфів-воїнів, а матерями їхніми були міфічні амазонки, які виходили заміж лише після першого вбитого власноруч ворога і пліч-о-пліч зі своїми чоловіками билися у кінних баталіях… але так і не змогли опанувати скіфську мову, тому їхні діти розмовляли спотвореною скіфською.
Цікаво, але Псевдо-Гіппократ (470 – 356 до н.е.) в своїх наукових працях опосередковано підтверджував Геродота, описуючи сарматок, як виключно войовничих жінок, котрі вправно володіли всіма видами зброї, носили однаковий з чоловіками одяг, їздили верхи та воювали, хоча і з деякими відмінностями: для одруження їм треба було вбити трьох ворогів, а після весілля – брати зброю до рук лише в загальних походах.
Сарматське панування поширилося на величезній території від Аралу на сході до Сарматських гір (зараз польські Бескиди) на заході та від Сармарського моря (зараз Балтика) до північного чорноморсько-азовського узбережжя з кримською річкою Керкініт, фактично вздовж всього великого північного берега колишнього Сарматського моря.
Хоча з-за загальноприйнятого ще з часів «Географії» Птоломея (ІІ століття до н.е.) пролягання кордону між Європою та Азією по Танаїсу (нині – Дону) їхнє царство відповідно ділилося на європейську та азійську частини (цього ж поділу в тому числі дотримувалися Маркіан Гераклейський в його праці “Об’їзд Європейської Сарматії” та римський географ Помпоній Мела), першу з яких населяли роксолани (білі алани), а другу – сіракі, аорси, язигі. До географії царства належали гори: Сарматські (нині – Карпати), Венедські, Ріпейські, Певка (Тейки), Амадока, Водін (Бодін), Алан (Алаун).
В Середньовіччі згадувана тодішніми істориками (такими як Якоппо з Бергамо та Еней Сільвія Пікколоміні) територія Сарматії зменшилася – від карпатського Сяну до Дону (захід – схід), а в пращури войовниче плем’я записали українським козакам та польській шляхті. Хоча більша частина науковців того часу вже активно використовувала назву «Скіфія», як синонім цих теренів Східної Європи.