Від народження в переламному 1918-ому він мав інші ім’я та прізвище, з’явився на світ в зовсім іншому місці та був другою дитиною в щасливій родині, якій не довелося проіснувати і трьох років. Все змінила смерть матусі, Тетяни Гаврилівни Біличенків – хлопчина опинився в слободі Сухій на Полтавщині з бабусею, яку називав мамою, та під ім’ям Олеся (бо один Сашко в школі вже був) з дівочим прізвищем матері і бабусі-виховательки.
Ну яким ще йому було стати, якщо період його дорослішання та становлення в фізичному та творчому плані проходив під тотальним пресингом московської окупації з виморюванням української нації голодоморами, фізичним знищенням української інтелігенції, тотальним наступом на українську культуру? Сільська школа, філологічний факультет Харківського університету… і розпочата Москвою та Берліном Друга світова війна за поділ Європи навпіл.
Він повернувся з тієї війни овіяний славою в званні старшого сержанта з «Червоною зіркою», «Славою» та «Відвагою», не дивлячись на свій німецький полон, після якого зазвичай червоноармійцям світили лише радянські смертельні штрафбати, Сибір чи фізичне знищення (вони апріорі вважалися владою «зрадниками») – просто комуністам для стримання норовливих українців потрібні були молоді місцеві літератори, які б писали ідеологічно правильні твори.
Гончар виправдав покладені на нього сподівання – трилогія «Прапороносці» забезпечила йому Сталінську премію та просування кар’єрними сходами в українській Спілці письменників… Для підтримання образу українського інтелігента його роман «Собор» 1968-ого був підданий критиці, але в той самий час він отримує академічний науковий ступень, депутатство Верховної ради СРСР, звання Героя соціалістичної праці та посаду секретаря правління Спілки письменників СРСР, що було просто неможливо при незадоволенні окупаційного режиму.
Наприкінці 1980-х, коли неминучість падіння радянського тоталітарного режиму стало очевидним, Олесь Терентійович включається до лав активних борців за українство: гнівний лист на захист мови до генсека, виступи на різних громадсько-політичних майданчиках, вихід з комуністичної партії на знак підтримки голодуючими студентами… і при цьому закликав після повернення країною незалежності добровільної здачі частини української території (а конкретно «ракової пухлини»-Донбасу) Московії, просуваючи перший етап гібридної окупаційної війни мокшанська імперії проти України, яка перейшла в активну фазу реалізації через два десятиліття після його смерті.
Життя на межі зробило свою чорну справу – 13 грудня 1994-ого у Гончара стався другий важкий інфаркт, на початку липня наступного року – третій. Дев’ять днів реанімації, 14 липня о чверть на п’яту ранку душа митця відлетіла. Під проливним дощем з самого ранку до траурної зали стікалися його шанувальники на чолі з президентом України, які супроводжували суперечливого митця в останній шлях на Байковий цвинтар.