Барвиста, мелодійна, веселкова, щебетлива, велична… епітетів найвищого ступеню для української мови не злічити. Вона єдина століттями берегла душу свого народу крізь всі утиски чисельних хвиль поневолителів, щоб одного разу на праху їхнього небуття розквітла прекрасна нація вільних ментально та духовно людей.
Міжнародні науковці зійшлися в думці, що сучасна українська є головною похідною (зберегла більшу частину лексичного фонду з особливостями морфології та граматичних конструкцій) від єдиної праслов’янської мови, яка остаточно сформувалася приблизно в VI столітті до н.е.
Більше тисячі років існування єдиного праслов’янського північного азово-причерноморського етносу, територія існування якого обмежувалася приблизно Доном на сході, Середньою Наддніпрянщиною – на півночі, Карпатами – на заході… і десь в V столітті почалося велике розселення пращурів ареалом Дунай – басейн Лаби та Одри – Балкани – Верхній Дніпро – Волхов; вони йшли колонізувати нові землі, прихопивши із собою всі свої скарби з мовою на чолі.
І хоча відстань між окремими групами слов’ян була доволі великою, а часом їх розділяли великі природні перешкоди у вигляді річок та гір, ще на початку IX століття спорідненість їхніх мов була надвисокою.
Ситуація суттєво змінилася в період найбільшого розквіту Русі-України, мова якої два століття по тому остаточно сформувалася, набувши особливих рельєфних ознак на Галичині (Червона Русь) та Наддніпрянщині. І хоча з цими твердженнями та часовими межами збігаються висновки Григорія Півторака, мовознавець наполягає, що «давньоруської» ніколи не існувало, а були близькоспоріднені східнослов’янські діалекти, три з них українські:галицько-волинський, поліський і карпатський, носії яких з часом розселилися лівим берегом Дніпра аж до Дону.
Цікаво, але твердженням науковця суперечать свідчення французького дипломата П’єра Шевальє від 1629 року: «Із трьох східнослов’янських мов українська мова найближча до чеської. Із всіх слов’янських народів українці мають найбільше народних пісень». А французький політик та науковець Казимир Делямар в 1869 році написав: «Займаючись тривалий час порівнянням арійських мов, я дійшов висновку, що українська не лише старша всіх слов’янських і так званої старослов’янської. Вона давніша від санскриту, грецької, латини та інших арійських мов».
Починаючи з ХХ століття почався зоряний шлях міжнародного визнання: наймилозвучніша та найбагатша серед мов світу з другим місцем в загальному заліку після італійської (паризький конкурс 1934-ого), місце в книзі рекордів Гіннесу 2012 року рекорду тривалості музичного марафону з виконання національних пісень, українська – 110 година без перерви (попередню пальму першості тримали італійці – 103 годин, 9 хвилин, 26 секунд). При чому рекорд українців, як самої співочої нації, опосередковано підтверджує знаходження в фондах нематеріальної спадщини Юнеско 15,5 тисяч українських народних пісень, що за оцінками спеціалістів складає лише 13% від їхньої загальної кількості, в той час як італійських там ж налічується лише 6 тисяч.