Оповита мереживом таємниця улюбленця долі слава притягувала до себе пильну увагу оточуючих ще за його життя, адже що може бути магнетичніше для людського поголосу ніж датське коріння, величезний спадок і сирітське дитинство. Та до того ж, після двадцятирічного відсутності Юрій Дунін-Борковський з’явився на Січі нізвідки, щоб зробити стрімку кар’єру від сотника до чернігівського полковника в свої тридцять два і другої після Гетьмана людини, генерального обозного, ще через кілька років (навіть нетривалий час очолював державу як наказний гетьман). Ну як тут було не стати улюбленою фігурою для пліток сучасників?
А ще була велика меценатська робота, адже тільки на Чернігівщині його коштом були відреставровані Спасо-Преображенський собор, Воскресенський, Благовіщенський храми, П’ятницький та Єлецький монастирі, також дарована його щедрою рукою коштовне церковне начиння з іменним клеймом, частина якого збереглася і донині. Але саме своєю державницькою позицією він не абияк дратував московську владу, яка всіма силами та засобами намагалася окупувати України. Так чорними плітками та брехнею видатного громадсько-політичного діяча вихідці мокшанських багнюк перетворили в очах нащадків ледь не на вампіра.
Почалося ще за його життя… В Чернігові, місті, для якого він зробив так багато, дуже швидко поширилися чутки про те, що Василь Дунін-Борковський водить дружбу з нечистим, адже в церкву не ходить, вдень його не видно, працює лише вночі та й багатствами незліченними володіє – Ой, не з проста то все!
Далі – більше… Після смерті ці чутки з подачі московських прихвостней перетворилися на місцеву страшилку-легенду, причому вона були настільки живучою (багато часу після смерті запорізького генерального обозного Війська Запорізького її записав Володимир Максимович), що майже поховала правду про великого сина своєї землі.
Так, згідно чернігівських байок після смерті Юрія Василя в місті почали зникати люди.Дуже скоро знаходилися і очевидці, які власнооч бачили його тінь, що виходила зі своєї могили в стіні Єлецького монастиря, щоб на розкішній кареті запряженої четвіркою вороних пронестися пустими міськими вулицями до родинного маєтку, прихопивши по дорозі із собою якогось опівнічного гуляку. А там, в тиші палацових залів, привід буцімто впивався невдасі в шию своїми гострими зубами, щоб випити всю кров, тіла ж без зайвого клопоту – просто скидав в палацевий колодязь.
Острах на стільки охопив чернігівчан, що був змушений втрутитися місцевий архієпископ Іоан Максимович (пращур того, хто в писемному вигляді доніс цю легенду до сьогодні), який буцімто зустрів на Червоному мості ту саму карету Борковського, охрестив її хресним знамінням, після чого марево зникло в водах річки Стрижень. Задля закріплення ефекту за традицією був ще осиковий кілок в серце чернігівського «Дракули». На тім народ заспокоївся, московська пропаганда зробила свою чорну справу, спотворивши до невпізнання світлу пам’ять про великого сина України.