Пройшло півтисячоліття, а світ геть не змінився – європейська цивілізація протистоїть ординській навалі східняків на чолі з безумним московським царем, нехай він ще не вдяг корону і обіймає лише президентську посаду. Колишні багатосторічні васали, а зараз достойні спадкоємці методів Золотої Орди, московити використовують для досягнення своєї мети всі самі підступні та брудні методи війни покладаючись на толерантність-джентельменство своїх опонентів, не визнаючи своєї очевидної участі в ній, порушуючи всі існуючи закони, домовленості, угоди…
Ту війну в Східній Європі, як і більшість за останні п’ятсот років, розпочала Московія спонукана імперськими амбіціями свого чергового царька (тоді Василя ІІІ), який наприкінці XV століття почав компанію, яку сучасні його спадкоємці по посаді ніяк не припинять, «збирання земель руських», до яких Московія ніколи не мала відношення – так була окупована українська Сівирщина з мріями про Київ, Полоцьк, Вітебск.
Доленосний 1514-ий розпочався для ординців вкрай вдало, адже їм вдалося захопити білоруський Смоленськ, користуючись виступом дружин русічів під приводом Михайла Глинського походом проти великого князя литовського Сигізмунда І Старого. Ось тільки московський цар не врахував, що в Україні залишилися відважні захисники-приверженці корони. На чолі війська оборони виступив голова стародавнього українського княжого роду Острозьких, Костянтин Іванович.
Паралелі із сучасністю простежуються і в тактиці тієї розгромної для московитів війни – якщо україно-литовське військо мало на озброєнні великі та малі гармати, самопали, піки і мечі, що надавало добро вишколеному війську додаткової маневрової переваги, то погано організована орда використовувала лук та бердиші, покладаючись більше на свою чисельність, а ніж на майстерність окремих воїнів.
До того ж князь Острозький за сім років ув’язнення у Вологотських застінках непогано вивчив психологію московитів, тому при чисельній меншості свого війська вирішив застосувати вперше у військовій історії кілька нових тактичних прийомів: переправа на Лівобережжя по пантонних мостах на бочках, де стояв табір ворога (пихатість ватажка ординців Івана Челядніна: «Мені мало половини; чекаю них усіх, і тоді одним разом управлюся з ними», – дозволила війську союзників без перешкод переправитися на протилежний берег Дніпра повним складом), залишання в схованому резерві частини озброєння та людських ресурсів, які були задіяні для ліквідації московської кінноти (литвини спеціально підвели останню під удар імітацією втечі).
Війська зійшлися під Оршею (між Дніпром та Кропивною), 80 тисяч ординців проти 25 тисяч русичів (за Мацеєм Стрийковським). При чому наступ на світанку 8 вересня 1514 року розпочали саме війська під командуванням Челядніна та князя Голиця-Булгакова. Атака московитів захлинулася, перейшовши в контрнаступ, який загнав їхніх вояків до багнистих берегів Кропивної та Дніпра, де вони напрочуд легко без особливого супротиву були знищені.
У підсумку з одинадцяти головнокомандувачів ординців втечею врятувалося лише троє, дві третини особистого складу були вбиті, серед восьми тисяч полонених однієї аристократії налічувалося більше за чверть плюс тридцять сім бояр та шість воєвод. Загалом розгромна поразка московитів під Оршею на півтора століття остудила їхню гарячку у нав’язливому бажанні просування на Захід, хоча на превеликий жаль не зупинила назавжди. У сучасному світі їхня країна так і залишилася головним постачальником дестабілізації, хаосу, крові, злиднів та воєн на експорт.