Поєднання високих скелястих Карпатських гір, густих смерекових заростей та тонкого голосу безкінечної множини джерел… що може бути більш благодатним ґрунтом для народження всілякого надприродного, що крізь хитке марево містичного муару часом перетворював звичайну людину на майже напів-бога.
Їхні імена, хоч в голос зайвий раз намагалися не вимовляти, знали всі навкруги, адже слухом українська земля повниться сторазово лунаю відбиваючись від стін глибоких каньйонів. Ім’я їм легіон, частина їхніх прізвищ з часом взагалі перетворилася на синонім ворожбитів чи непростих людей. У кожного з них свій дар, к когось спадковий, у когось набутий, але всі вони як діаманти виділяються на сірій ковдрі пересічності.
Так рід Дарадудів досі добро відомий в гуцульських селах, до нього належали найзнаніші з давніх часів знахарі, непрості, віщуни… дехто на боці добра (до них ходили лікувати тілу й душу), дехто – зла (не дарма у ворохтянських хатах і зараз в якості побутового прокляття часто звучить: «ухопило б тебе як дарадуду»). Головна ж пов’язана з цім родом легенда стверджує, що на похованні одного з його представників, коли люди несли труну з тілом, нізвідки налетів страшний буревій, вирвав печальну ношу з рук, відніс до ватри та гепнув об землю. Налякана громада розбігалась хто-куди, а страшний вітер зник, як не було.
Довго ніхто не наважувався наблизитися до того тіла в побоювання нової появи страшної завірюхи, втім порішили викопати яму прямо поруч з небіжчиком і там його поховати, не торкаючись руками. Так і зробили: тіло віддали землі за християнським обрядом, але душа того Дарадуди, що мабуть багато гріха прийняла на себе за життя, так і не змогла вгамуватися – місце поховання залишилося проклятим, і хто не йшов повз, потім важко хворів, а худоба взагалі помирала.
А ще в Зеленій (біля Надвірної) жив не так давно відомий знахар на прізвище Мадар, який закляттям лікував будь-які важкі недуги, але лише тоді, коли всі інші лікарі вже від людини відмовлялися. Плати ніколи не брав, просив лише нікому не розповідати про здійснене ним добро, але люди є люди – чутки передавалися з вуст в уста. Та й сам він часом любив побешкетувати – видереться на високого пня на пагорбочку під самі сінокоси, коли люди на луках, та й висвіркує очима. Тут як тут з шпарин-щілин, з-під каміння, з-за кущів повиповзають чисельні змії, та наче кошеняти повзають перед мольфаром, аж допоки він не прожене їх геть. Були і інші…
Не тільки обраним людям давалась та надприродна сила, гуцули кажуть, що частини котів, жаб, змій… – то і є перевтілені «непрості». Хтось з них оберігає домівку від дурного ока та зла, хтось – навпаки. От тільки за народними повір’ям поява ряпухи – завжди до біди, від її появи навіть огірки в банках покриваються слизом, яким вкрита вона сама. Для захисту від чар земноводного варто лише посипати її гарячим попелом та не торкаючись викинути подалі.