Яке найнагальніше питання під час війни, коли ворог майже дістався столиці: посилення оборони, покращення забезпечення армії чи пошук додаткових людських резервів? А от і – ні! Для московитів завжди, за будь-яких обставин першим питанням ішла Україна, чи скоріше її розчинення у «великому російському» народові, якого ніколи не існувало (це штучний конгломерат з фіно-угорським ядром мокши – ерзя – меря), задля облагороджування останнього. Таке становище речей вже багато-багато століть, іноді навіть здається, що це і є єдина мета існування країни на мокшанських багнюках.
Саме тому робота по «зближенню» російської і української мови почалася за вказівкою Москви одразу після радянської окупації України. Так першою віхою в рамках «лагідної» русифікації стало затвердження наркомом освіти 6 вересня 1928 року складених Григорієм Галаскевичем та схвалених харківською Всеукраїнською правописною конференцією правил правопису та орфографії української мови, де ще були враховані українські національні традиції вимови та існувала літера «Ґ».
Від неї відштовхувалася в своїй роботі створена 1933-го Правописна комісія на чолі з А. Хвилею та головним виконавцем московського замовлення – Н. Когановичем, які з урахуванням «побажань партії» сильно русифікували український правопис під популістським гаслом «боротьби з націоналізмом», вносячи до нього щорічні правки в наступні три роки. Саме тоді стародавня літера Русі-України «Ґ» зникла з української абетки. Нагорода швидко знайшла своїх героїв – обидва очільники проекту «на подяку» за зрадництво (Хвиля-Олінтер в тому числі був одним з активних фізичних організаторів страшного Голодомору 1932 – 1933 років, протягом якого Кістлява забрала в своїх обіймах за останніми даними десять з половиною мільйонів життів українців) були звинувачені своїми ж в створенні «української контрреволюційної націоналістичної організації» та розстріляні НКВСівцями в страшному 1937-ому.
Але їхню роботу продовжили нові вірні пси комуністичного режиму – починаючи з призначення Хрущова першим секретарем ЦК КПУ 28 січня 1938 року почалося формування нової команди Правописної комісії на чолі з директором М. Бойко та завідуючим відділом російської мови М. Грунський. Останнім сигналом до роботи стало призначення новим наркомом освіти УССР Г. Хоменка – 8 травня 1938-ого окупаційною радянською владою було підписано наказ № 43/33 «Про складання нового українського правопису».
10 серпня 1939-ого після внесення чисельних правок, хоч із залишенням «правила дев’ятки», яке так дратувало московитів (попередньо пропонувалося «як буржуазне» його прибрати, що геть спотворило б написання чисельних українських слів: «іділія» замість «ідилія», «дісціпліна», а не «дисципліна») новий правопис був пузгоджений і вийшов друком в п’ятдесят примірників.
Робота комісії змосковщиня української не припинилася навіть з початком бойових дій Другої світової, коли фактично вся Україна вже була під німецькою окупацією. Головним стимулом поновлення її праці в уфімській евакуації стала інформація про рух в протилежному напрямку київського Інституту мовознавства. А тим часом німці вишли до Волги (24 липня 1942 року)…
Сюрреалізм – під Сталінградом точаться запеклі бої, під бомбардуванням щоденно гинуть сотні, а комісія на чолі з Булаховським гарячково переписує правила української орфографії та пунктуації для наближення мови до московської… 4 грудня 1942-ого очільник рапортує про завершення роботи над новим сильно зросійщеним проектом українського правопису. Справа лишилася за малим – офіційно його затвердити.
А ось з цим вийшла заминкам – пленум державної Комісії щодо вироблення проекту на чолі з новопризначенцем М. Бажаном загалом його узгодив з друкованим тиражем в десять тисяч примірників (цікаво, що червоні окупанти в передмові до видання зразка 1945 року збрехали, що це були «збори широкої громадськості»), але були ще Микола Лисенко та Павло Тичина (останнього головним в питаннях мови зробив сам кривавий кат Сталін), які категорично не хотіли узгоджувати відсутність в ньому стародавньої літери «Ґ», «Европи» замість граматично правильної «Європи» та відсутності «ї» в таких словах, як «мозаїка», «архаїчний», які пропонувалося писати через «і», хоч їм і опонував сам Л. Булаховський за нейтралітету Хрущова та Гречухи.
Затверджений всіма інстанціями червоних окупантів спотворений «правопис» чекав лише на останній найважливіший підпис наркома освіти УРСР Тичини, який би через авторитет останнього повністю його легітимізував.
Але 23 серпня 1943 року дорогою до Харкова нарком потрапив разом із іншими представниками комісії під німецьке бомбардування, в наслідок чого отримав контузію, чисельні забої та перелам ноги – це був слушний привід не підписувати, але московська влада наполягала. Більше року вдалося під різними відмовками уникати остаточного затвердження, поки ображений поведінкою наркома Булаховський не звернувся по допомогу до президента академії наук УРСР О.О. Богомольцю. Під тиском цих двох «авторитетів» та вагомим аргументом у вигляді «прибрати «Ґ» з абетки – особистий наказ Сталіна» Тичина здався.
Цей український правопис 1945-ого діяв більше сімох десятиліть (включно вісімнадцять років української Незалежності), поки за влади Петра Порошенка нарешті не був створений новий, зразка 2019 року, який повернув мові всі її виплекані часом принади.