Коли небо прилягло на хвилиночку відпочити на землю і хмари майже торкаються її поверхні або туман щільною оксамитовою ковдрою огортає все навколо, у хисткому серпанку між двох світів стають майже відчутні незримі крила білого лебедя, якими він століттями захищає цю благодатну, жадану для багатьох долину біля підніжжя Карпатських гір.
Паланок на стільки прекрасний в своїй казковості, що зачаровує своїми шляхетністю та загадковістю без зайвих прикрас кожного, хто бачив його власнооч хоча б раз. На його стінах незримими чорнилами написана вся новітня історія Закарпаття з її тріумфами та трагедіями, от тільки не всі ті надписи у вільному доступи – деякі з них бережуть пожовклі сторінки історичних літописів, інші – назавжди втрачені, а деякі – на стільки жахливі, що людська цивілізованість відмовляється їх усвідомлювати.
Вони зберігаються там, куди століття від моменту побудови не потрапляв жоден промінчик сонячного світла – в глибоких підземних коридорах, замогильна тиша яких липким павутинням страху сковує душу та волю. Більшість з них за важкодоступності та чисельності перебудов досі не досліджена. Кажуть, що колись підземна частина замку за своїми розмірами ледь не перебільшувала наземну, і до того ж з її центральної зали у всі боки відходили коридори такі великі завширшки та заввишки, що запряжена конями карета була в змозі проїхати; ними можна було безпечно дістатися будь-якого трансільванського замку.
Але найжахливіші легенди Паланка пов’язані зі спадкоємицею легендарного Дьордя ІІ Ракоці, княгинею Софією Баторі, яка в своєму прагненні вічного життя і краси продала душу дияволу, адже для досягнення своєї мети вона не зупинилася перед вбивством, і не одним, а сотнями, можливо і тисячами – хтозна стільки людських життів за двадцять один рік її правління зажадав на свій вівтар її ненажерливий бог. Адже на за її віруваннями молодість та безсмертя можна було отримати через кров цнотливих дівчат. Божевільна княгиня за переказами пила її і приймала ванни, як і її кровна родичка Єльжбета, але померла як і всі смертні у визначений Всевишнім час – в п’ятдесят два.
Окрім розгалуженої сухопутної сіті підземних ходів мукачівського замку під горою, як кажуть люди, є ще й водяна з цілого мережева джерел та невеличких підземних річок з виходом, за легендою аж до самій Латориці, що експериментальним шляхом довів останній комендант фортеці, Адам Карагуліч, коли випустив в замковий колодязь качечку, а вона випливла за кілька сотень кілометрів на далекій словацькій річці. Місцеві базікають, що саме підземні річки дозволяли «кривавій графині» ховати всі сліди своєї пагубної пристрасті.
А чи мають під собою всі ці чорні таємниці Паланка хоч якесь реальне історичне підґрунтя зараз, після стількох століть, вже достеменно не скаже ніхто.