Похмурі стіни старовинного замку, що причаївся серед гущавини смерек десь біля підніжжя сивих Карпат. Від одного погляду на них душу сковує льодово-липкий несвідомий жах від прихованих за ними страшних таємниць та кількості людської крові, пролитої в жорстоких битвах за володіння ними. Це гостре відчуття не змогли змити чи бодай трохи змарніти ані щедрі дощі-роси ані щільна фіранка часу, що відділяє сьогодення від тих далеких подій.
Брязкіт меча об меч, скрип шкіри під важкими обладунками, іржання зляканого коня, останній хрип помираючого… здається іноді відлуння цих звуків і зараз чується в передсвітанковій темряві Сент-Міклоша, хоч пройшли вже віки з його останньої справжньої битви. Він до останньої подробиці пам’ятає ті страшні дні 1657-ого, коли на покару повсталим воякам Дьордя ІІ Ракоци рейтари князя Любомирського зруйнували його майже до фундаменту, і коли під час буремних подій визвольної війни 1703-1711 тут стояв табір Ференца Ракоці ІІ.
Багато хто з ворогів хотів би знати таємницю Сант-Міклоша, який раз-у-раз витримував облоги та піднімався з попелу, щоб на зорі третього тисячоліття служити кращим літописцем власної історії. Страшна знахідка під час реконструкції 1839-ого трохи привідкрила завісу таємниці – за столітньою кладкою робітники знайшли замуровані заживо людські останки чоловічої статі.
Адже в Середньовіччі серед можновладців ходило повір’я, що дух замурованого живцем при будівництві фортеці воїна, буде захищати її від ворогів на іншому, значно вищому рівні десь між двох світів. Хоча за іншою його версією сакральною жертвою мала стати незаймана дівчина, духовні чистота та недоторканість якої мали передатися твердині, і Вищі сили допомагали б їй зберегтися від ворогів-агресорів.
Хоча повір’я-повір’ям, але безпека Сант-Міклоша завжди стояла для його господарів в найвищому пріоритеті: земляні вали, рови, паланки, бастіони, які створювали декілька ліній захисту. Але окрім всієї цієї видимої охочому оку фортифікаційних споруд були, як стверджують легенди, і розгалужена мережа підземних таємничих ходів на випадок осади і, не дивлячись на всі хитрощі військової науки захисту, можливого захоплення цитаделі. Один з них вів до розташованої на відстані півтораста метрів місцевої Миколаївської церкви, хоча в новітні часи, із занепадом фортеці як оборонної споруди, обидва його входи замурували.
Правда на випадок атаки підземні ходи вели не лише назовні, за стіни укріплень, сама замкова споруда – це цілий лабіринт таємних ходів-переходів, які зв’язували між собою різні приміщення, причому на різних поверхах, які були знайдені під час останньої реконструкції, коли його тимчасовим власником став художник Йосип Батош. А скільки страшних таємниць ще зберігають ці сурові фортечні стіни…