Перший свій строк ув’язнення він, дев’ятнадцятирічний виходець з франківського села Химчин, отримав за членство в лавах Організації українських націоналістів з характеристикою «націоналіст-церковник» від окупаційного військового трибуналу НКВС в 1944-ому, пізніше московські окупанти «милостиво» зменшили двадцятирічний термін ув’язнення на половину з перебуванням в Кустолівській сільськогосподарській колонії № 17 на Полтавщині. Його батькові і малолітньому братові не так пощастило – перший помер страшною голодною смертю на сибірському засланні, другий – був просто застрелений радянськими карателями. Замість зламати, це лише загартувало віру та дух опору Василя Романюка.
Свій прорахунок ради усвідомили майже одразу, тому вже за два роки від початку першого терміну, йому виносять другий вирок – «антирадянська агітація та пропаганда» із засланням в Магадан, в суворих умовах крайньої півночі в 1959-ому народився його єдиний син Тарас.
Звільнення в тому ж році, теологічні курси у Франківську, московська семінарія, служба в космачському Троїцькому храмі. Але з його активною націоналістично-громадянською позицією спокійне життя тривало не довго – відплата від радянського режиму за підтримку арештованого видатного українського історика, Валентина Мороза, не забарилася, в 1970-ому отець Романюк був відсторонений від служби із забороною входу до храму.
А ще через два – його в числі інших двохсот видатних діячів українського націоналістичного руху КДБісти арештували та на сім років запроторили за грати з тією самою кримінальною «антирадянською» статтею та відбуттям покарання в концтаборі мордовського села Сосновка, хоча і там він продовжував свою боротьбу всіма доступними методами – голодуванням, відмовою від радянського громадянства, визнанням Української автокефальної православної церкви…
Після звільнення в 1979-ому боротьба Василя Омельяновича за Україну вийшла на новий рівень – він став до лав Української Ґельсинської групи, яка на міжнародному рівні підняла питання захисту українських національних інтересів в умовах радянської окупації. Він на всіх доступних закордонних майданчиках проповідує слово Боже, паралельно продовжуючи боротьбу за визволення своєї батьківщини.
З першим проблиском світанку української Незалежності, коли радянській окупаційній владі на українській землі залишалися лічені місяці, отець Романюк повертається з вимушеного вигнання, щоб прийняти постриг та архієпископські регалії Львівщини та Сокальщини під ім’ям Володимира. За непохитну віру та боротьбу 21 жовтня 1993 року на Патріаршому соборі він був офіційно обраний Святішим Патріархом Київським і всієї Русі-України (через три дні інтронізований в сан в Софійському соборі).
Попри повернення Україною свого суверенітету, хоч і без частини споконвічних українських земель, не канонічна Московія продовжувала боротьбу за панування в духовному світі звільненої країни – патріарха Володимира весь час переслідували погрозами та залякуваннями посланці країни-агресора, яку вкрай не влаштовував український патріот на чолі церкви, вона мріяла бачити на цій посаді свого КДБіського агента Філарета (Денисенка).
Трагічна розв’язка настала ввечері 14 липня 1995-ого: дивний телефонний дзвінок, дві жінки на лавочці пустої алеї Ботанічного саду… Володимир в світському одязі «зненацька» впав, а ці жінки за дивною офіційною версією намагалися його «реанімувати» уколом у серці нізвідки взятим шприцем з невідомим вмістом та таким непрямим масажем серця, що поламали патріарху ребра. При появі представників офіційних органів ці дві ряжених КДБістські агентки-кіллерши щезли.
Резонанс, який спричинила смерть Патріарха Володимира та призначення московського агента-Філарета на посаду очільника українського православ’я, влада Кучми намагалася приборкати липовим актом про смерть внаслідок 4-ого інфаркту Владики.
Але українці не повірили у достовірність висновків кучмовської судово-медичної експертизи, на поховання светлійшого Патріарха Київського і всієї Русі-України 18 липня зібрались тисячі, на що влада відреагувала жорстоким розгоном траурної процесії з побиттям її учасників, які лише хотіли поховати українського патріота в стінах святої Софії, чому всіма силами опирався попівський КДБістський осередок в рясах московського патріархату.
Кучма для прикриття з боягузтва виїхав до білоруського нелегітимного диктатора Лукашенка, фактично керував розгоном – ізраїльтянин за паспортом Дмитро Табачник (пізніше пригрітий двічі судимим Януковичем, як міністр освіти). Коли траурна процесія підійшла до брами головної української святині, звідти висипали московські попи і з палицями та криками: «Бий хохлов», – накинулися на мирних українців, їм допомагали українські силовики в формі ОМОНа (який потім стане «Беркутом» і через дев’ятнадцять років буде вже зі стрілецької зброї вбивати українців в центрі Києва за те, що вони українці).
Поки кучмівсько-московський ОМОН забивав людей, труна з тілом українського Патріарха просто стояв перед зачиненою Софією (добре, хоч поруч із входом вже була нашвидкоруч вирита могила). Туди під захистом депутатського мандата Миколи Поровського, який не давав силовикам завадити, кілька чоловік ледь-ледь встигли на вічний покій опустити труну з тілом світлішого мученика московського режиму Василя Романюка.
18 липня 1995 року став чорним днем ганьби новітньої історії України, першим актом нової московської п’єси в одвічній війні проти України.