Вся пропаганда останньої, розпочатої Московією в 2014 році війни проти України базується на брехливій пропагандистській тезі про «руський Донбас», все правильно він таким і був з поконвіків, ось тільки одна проблема – рабська та неосвічена монголо-фіно-угорська Московія ніколи не мала відношення до тієї славетної Русі-України, назву та історію яких вона вже три століття намагається привласнити, спаливши українські літописи та стародруки, влаштувавши три геноциди-Голодомори, вбивши у Другій світовій мільйони українців, щоб заселити їхні спустілі хати вихідцями зі своїх мокшанських багнюк. Ще до 1970-х Донбас був повністю україномовний (і це попри активну русифікацію).
Під час першого відновлення суверенітету України на Установчих зборах 1917-ого в керівних органах Бахмуту, Дружківки, Костянтинівки, Лисичанська, Маріуполя, Сватове, Слов’яносербська, Слов’янська, Троїцького левову долю міст взяли українці та національно орієнтовані партії, бо місцеве населення переважною більшістю походило з вільних козаків Запорізької Січи. Тут ж діяли потужні центри «Просвіти» (до 1923 року), виходила україномовна періодика («Маріупольське життя», «Вільне слово», «Слов’яносербський хлібороб»), а чисельна православна релігійна громада належала до Української автокефальної православної церкви.
Низька підтримка національних партій тоді була лише в заселених прийшлими на шахтарські заробітки з жебрацької Московщини Луганську, Горлівці та Єнакієво, а Юзовки (майбутній Донецьк) з її всього лише вісімнадцятитисячним населенням на політичній мапі України взагалі відводилася малозначна роль (хоча вже тоді вона розсадником сепаратизму – саме її комендант в той час намагався забороняти Мову).
Після радянської окупації Донеччини 1920 року більшість активних членів українського руху було заарештовано та вбило червоними карателями ЧК та НКВС. Але в намаганнях сподобатися пересічним новій владі довелося на деякий час зміритися з україномовним українським Сходом. На цій хвилі в 1927-ому до Мар’їнки навіть перевели Пирятинський педагогічний разом із чотирма сотнями студентів, які за кілька років очолять місцевий повстанський рух замість знищених московськими окупантами місцевих лідерів національного руху під прапорами Організації українських націоналістів (ОУН) в Донецьку, Маріуполі, Бахмуті та інших населених пунктах краю.
Ради доволі швидко усвідомили масштаб загрози продовження політики підтримки українізації – в 1933-ому на Донеччині почалися арешти за антирадянську діяльність із створенням розгалуженої мережі українського підпілля на чолі із Євгеном Коновальцем та Симоном Петлюрою – і це була реальнодіюче міцне українське підпілля.
Донеччина чекала на визволення від московських окупантів після влаштованих ними Голодоморів, репресій, терору… Саме тому в 1941 році Маріуполь, Донецьк, Слов’янськ… низка інших населених пунктів краю були здані німцям фактично без бою, червоні навіть не встигли, як в інших містах, розстріляти в’язнів (вбили лише 29 чоловік та учнів фабрично-заводської школи в Холодній балці під Макєєвкою).
Під час німецької окупації українського Сходу місцеві червоні підпільні осередки рапортували в Кремль про всебічну підтримку та чекання місцевого населення повернення рад. Реально ж з 180 задокументованих якось жевріло в кращі часи ледь 40 осередків, і то більшість його членів існували лише на паперах (в Тельманівсько-Старобешівському районах селяни випадково в полі знайшли списки «партизанів», в яких з подивом впізнавали себе), до того ж ці групи масово дезертували в червоний тил ще в 1941-ому.
Жодного осередку російського визвольного руху на Донбасі під час Другої світової не було – трохи донських козаків, натомість на захист Ненькі стали Українське визвольне військо (готувало в Маріуполі підпільників ОУН для роботи проти червоних) та Українську козачу сотню Костянтинівки (пізніше її чисельність збільшилася в чотири рази), яка добровільно відмовилася від виконання поліціянтських функцій і відправилася в саме пекло – під Сталінград. Були і свої зрадники, такі як професор Донецького університету Роман Головатий, який «зливав» інформацію карателям з московсько-окупаційних НКВС.
Загалом під час війни та півтора десятиліття після неї осередки ОУН діяли у всіх містах Донеччини. За цей час членами місцевого центру (діяв до 1958 року) на території області було організовано 600 українських шкіл, засновані вісім українських газет («Український Донбас», «Донецький вісник», «Українська земля», «Дружківське слово», «Військовий звіт», «Ранок», «Донецькі новини», «Маріупольська газета»), діяли вісімнадцять великих районих осередків, причому вітання «Слава Україні!» з відгуком «Героям Слава!» зафіксоване як офіційне ще в Ольгінці 1942 року, діяли центри «Просвіти» (тільки в Маріуполі кількість її членів перевищувала п’ять з половиною сотень, в Слов’янську – чотири сотні, в кожному селі Волноваського району), діяли три окружних проводи та поновлені після німецьких репресій два склади обласного проводу… – і це все підпільно, без допомоги зовні, тільки самі українці, з переслідуваннями та розстрілами як німецькими, так і московськими окупантами.