Неочікувано для радянського диктатора Сталіна Друга світова війна, яку він разом з Гітлером так вдало з мінімальними жертвами розпочав в 1939-ому, перетнула кордон зони його контролю в ніч на 22 червня 1941 року. Це було тим несподіваніше, бо радянський ватажок сам готував атаку на німецьку територію трохи згодом.
Окрім інших проблем швидкого німецького наступу була наявність переповнених політичними в’язнями катівень НКВС та в’язниць, адже за рік та дев’ять місяців окупації західноукраїнських земель більшовицькі карателі встигли запроторити за грати десятки тисяч незгодних з їхнім режимом українців. Залишити німцям – означало збільшення чисельності стану ворогів (на окупованій території вже активно діяло широке підпілля ОУН та УПА), а для вивозу їх в евакуацію та подальшого утримання – банально не вистачало ані сил, ані засобів.
Тому кремлівськими катами було прийнято єдине, на думку їхньої схибленої кровожерливої логіки, правильне рішення – знищити якомога більше українських в’язнів перед чи під час свого відступу (наказ наркома держбезпеки Меркулова про термінове складання розстріляних реєстрів був підписаний вже наступного дня після початку німецького наступу).
Десятки тисяч пересічних громадян, вся провина яких полягала в любові до свободи та своєї Неньки, в ті безкінечно-жахливі три з половиною тижні радянського відступу за східний кордон України розплатилися життям. Одна з тих трагедій в межах каральної операції НКВС сталася на залізничному перегоні Кострижівка — Заліщики в перших числах липня 1941-ого, коли гітлерівці вже наступали на п’яти тікаючим з Галичини та Волині червоним.
І хоча точна дата Заліщицького масового вбивства за недоступністю документальних джерел не установлена (НКВСівські архіви на Московії досі засекречені) чисельні свідки тієї трагедії зійшлися на тому, що сталася вона між 4 та 7 липня… але це буде набагато пізніше, коли Україна в чергове скине московське ярмо в 1991-ому і буде створена державна комісія з розслідування цього злочину.
А тоді, в липні 1941-ого, НКВСісти підірвали міст через Дністр, а по рештках покручених залізничних колій до обриву з обох боків підігнали теплушки з українськими в’язнями з Чорткова (східний бік) та Коломиї (західний берег). Загальна кількість в’язнів закритих у вагонах цих составів смерті за приблизними підрахунками дослідників складала до тисячі осіб.
Радянські кати облили дерев’яні вагони з людьми всередині, підпалили та зіштовхнули в прірву (за іншими свідченнями – попередньо підірвали). Велика кількість людей в одному вагоні (до семидесяти), палаюче пекло навкруги, падіння з великої висоти, дністровські води та каральні заградзагони по берегах зробили свою справу – врятованих в тій масовій страті не було. Хоча в Заліщиках ходили легенди, що декому всеж-таки з тих хлопців та дівчат (переважна більшість в’язнів була зі студентських кіл ВНЗ) вдалося врятуватися.
Навіть після мученицької смерті українські патріоти не змогли знайти притулку на рідній землі; їх тіла швидкоплинна річка понесла до самого Чорного моря, лише невеличку частку жертв того Заліщецького масового вбивства змоги позбирати та поховати в братській могили місцеві жителі молдовського містечка Вадул-луй-Воде. Всі сорок років післявоєнної радянської окупації червоні намагалися стерти цю трагедію з пам’яті, але марно – зараз на місці тої жахливої трагедії на обох берегах Дністра українці щорічно в пам’ятні дати проводять молебні біля поминальних хрестів.