Це було так давно, що напевно вже ніхто і не скажи чи правда ця історія, чи вигадка літописців більш пізніх часів (адже частина «Повісті временних літ», само походження якої деякі історики ставлять під сумнів, зі згадкою про ті події взагалі-то не датована). Хоча племена полян та хазар напевно існували, можливо під іншими іменами, в межах інших територіальних ареалів, але згадки про них український народ зберігає донині в легендах та переказах, значущі подій з яких частково пізніше покладених на папір (відсутність власних документальних джерел тих народів залишає необмежений простір для уяви).
В ті давні часи спільний кордонавтоматично перетворював сусідів на непримиримих ворогів, адже земля була найціннішим надбанням будь-якого анклаву. Саме тому поляни і хозари, кордон між володіннями яких проходив умовно по Дону, були приречені на постійне військове протистояння зі змінним успіхом – першим потрібно було багато простору щоб орати, сіяти і жати, а другим – випасати свою чисельну худобу, і чим родючішою та територіально більшою була підконтрольна їм земля, тим більш заможними був їхній рід.
Ця історія-легенда, як стверджує літопис, трапилась в ті часи, коли військова Фортуна якраз була на боці східняків-поволжців, а мирні хлібороби платили їм данину в якості переможеної сторони. Та не просту данину, а по мечу з кожного полянського двору. Радість хазар з приводу тотального роззброєння одвічного ворога тривала не довго, лише допоки вони не дісталися своїх домівок.
Рада старих, подивившись на купу військових трофеєві та задоволені обличчя тих, хто їх привіз, винесла свій страшний вирок-передбачення для всього свого племені на століття вперед: підкоритися, стати вірними васалами полян зі сплатою данини хліборобам. І всі ці пророцтва мудрі люди, що бачили крізь простір і час, базувалися на одному порівняльному факті зброї, яка у них була заточена з одного боку (шабля), а у ворога – двосічна (меч). Накувати нових замість відібраних, відновивши боєздатність, слов’яни могли дуже швидко, а ось вправне володіння двосічним і від того вдвічі небезпечнішим мечем – це безцінний опит, що передавався від батька до сина з покоління в покоління з секретами під страшною таємницею.
Згідно чернечих нотаток «Повісті» сталося, як судилося: після остаточної перемоги Святослава Київського над Хозарським каганатом та довічної відмови останнього від домагань сусідніх володінь: «Тако и си владвша, а посежє самими владеют; яко жє и біть: володеють бо козары руський князи и до днєшнєгоднє» (сучасною: «і дотепер руські князі панують над хозарами»).