Вона народилася в львівських Винниках первістком молодого подружжя Василя та Марії Банахів в безтурботному 1875-ому. В сім’ї один за одним з’являться ще шестеро її братів, але талановита та натхнена Катря так і залишиться улюбленицею та головною втіхою батьків, хоча кожному з дітей вони спромоглися дати гідну освіту.
Краків, місцева учительська семінарія, польське середовище, перші спроби писати теж польською… вона майже забула рідну неньку, яку не бачила з трирічного віку. Можливо вона і увійшла б в історію як польська письменниця, якби не примха долі – зустріч з Василем Стефаником, який своєю завзятою любов’ю до України пробудив десь в потаємних глибинах душі дівчини голос пращурів, наслідком чого стали її факультативні уроки української при Атьма-матер та вдосконалення знання української.
Природнім кроком стало повернення вже одруженої з Осипом Гриневичем дев’ятнадцятирічної Катрусі до Львова, де вона зайнялася активною літературною діяльністю. Поезії, новели, нариси, повісті, статті; її п’ятдесятирічне творче надбання складається з багатьох-багатох томів. Робота, троє діточок, чоловік… її натхненна творча натура шукала і знаходила серед сірості буття нові об’єкти пристрасті, які повертали почуття на вістря леза почуттів – буремний роман з Гнатом Хоткевичем, заради якого вона полишила всі і поїхала до коханого в Київ.
Розв’язана Московою та Берліном Перша світова війна, табори воєнних виселенців у Ґмюнді та Ґредінґу, повернення до Львову в 1918-ому, де пані Гриневичева активно працює у виданні «Українське слово» та Союзі українок, головою центрального об’єднання галицько-волинському жіноцтва якого її обирають в 1932-ому, вже удовицею виховує онуку Арету.
Налагоджене життя з перспективою тихої старості у затишку рідної домівки назавжди поламали імперські амбіції двох божевільних диктаторів, московського та берлінського, які вирішили розділити Європу навпіл та втопити світ у крові – так українська письменниця в свої шістдесят з лишком знов опинилася в німецьких таборах для біженців Кракова, Криниці, Братислави, Відня, Карлсфельда, Берхтесґадена.
Але Катерина Гриневичева через всі ці лихоліття та поневіряння на чужині, посилені стражданнями від склерозу та цукрового діабету загостреного без належної медичної допомоги, не втратила чуйної доброти, одним з зовнішніх проявів якої було улюблене зайняття, годування та спостерігання за птахами. Крихти для горобчиків і стали тим відправним фактором, від якого життя української письменниці почало зворотній відлік.
24 серпня 1947 року, день як день, старі друзяки-горобці на підвіконні заглядають в її кімнату в очікуванні смаколиків. Пані Катря, як завжди, щедрою рукою насипала хлібних крихт і намагалась відступити, щоб не лякати полохливих пташок. Але на заваді стало крісло. Невдале падіння, і перелом ноги в двох місцях поклали її на лікарняне ліжко (один-таки зрісся); від довгого лежання розвинулося запалення легенів, яке здолати її організм вже не зпромігся. Рівно через чотири місяці (25 грудня) літераторка зробила свій останній ковток повітря життя. Поховали її на міському цвинтарі Бертехсгадена з останньою волею після радянської деокупації повернути земний прах на батьківщину, але не склалося.