Сто тисяч багато це чи мало? Все залежить від куту зору та одиниці виміру.
Сто тисяч людських доль – це жахлива цифра, яку відмовляється сприймати розум, бо за кожною одиницею не тільки плоть і кров, за нею життєвий шлях з досягненнями, вчинками, зв’язками, зустрічами, розлуками минулого та мрії-сподівання майбутнього, майбутнього право на яке для мільйонів українців безжальною рукою знищили кати московських окупантів тільки за те, що вони були вільні душею, непідкоренні тілом.
Протягом чотирьох страшних років кожної ночі з радянських катівень окупованого Києва до Биківнянського лісу тяглися безкінечні моторошно-печальні зграї-колони чорних «воронків», як в народі називали НКВСівсткі полуторки (вантажівки ГАЗ-АА фарбовані в чорний) – так красний терор ховав своїх жертв, потай, без права на останнє прощання рідних та близьких, в загальних ямах-могилах без труни і хоч якогось пам’ятного знака на чолі. Українці (в цій страшній братській могилі їх щонайменше 49,38%) просто немилосердно прибиралися без сліду з лиця землі в сподіванні, що таємниця цього злочину ніколи не буде розкрита.
Цей червоний конвеєр смерті зміг зупинити лише ще більший жах, найкривавіша війна новітньої історії, розпочата Москвою та Берліном за право панування в Європі – одразу після окупації України Третім Рейхом 1941-ого в приціл уваги німецького журналіста Петера Кольмуса та його газети «Berliner Börsen-Zeitung» потрапили 19 та 20 биківнянські квартали. Це аж не скільки не применшує зло спричинене останніми в Бабиному Яру, але саме розголос не дав поховати назавжди страшний злочин радянської влади під шаром української землі.
Звичайно після поновлення московської окупації України з мовчазної згоди світу кремлівська влада намагалася списати жертв своїх масових розстрілів на німців, але збереглося занадто багато свідчень очевидців тих страшних страт без суду та слідства вчинених карателями НКВС в 1937 – 1941 роках в Києві, були живі чисельні родичі-знайомі тих, кого комуністи вбили і закопали просто серед лісу.
Навіть повного списку жертв похованих в Биківні досі немає, бо Москва перед падінням її режиму на українських землях знищила чи вивезла до себе більшу частину документів з підтвердженнями своїх злочинів, і зараз вони зберігаються в глибоких підвалах Любянки під грифом «цілком таємно» із забороною розголошення, бо самою страшенною таємницею Московії є її справжня історія, де лише смерть, кров і сльози тих, кого вона поневолила.
В переліку жертв радянського Великого терору імена науковців, освітян, юристів, інженерів, конструкторів, творчої інтелігенції, студентів, лікарів… Пам’ять про безвинно убитих і через півстоліття московського замовчування та фальсифікації наполегливо вимагала справедливості. Їх було так багато, що в 1989-ому комісії Ради Української РСР нічого не залишалося, як визнати, що сто тисяч (приблизна цифра) закатованих в Биківнянському лісі – політичні жертви радянського сталінського репресивного режиму.
Це зараз приміський зелений острівець в океані сьогодення з його мереживом чисельних зручних доріжок – приємне місце проведення активного дозвілля гарного дня, але меморіально-поховальний комплекс безвинних жертв московського терору слугує мовчазним нагадуванням високої ціни, яку платять народи за втрату Незалежності та Свободи.