Після того, як Світ, що називав себе демократичним, в 1945-ому згодився з окупацією України московськими варварами, він фактично свідомо віддав багатостолітню жертву на поталу одвічному кату заради збереження свого спокою, і це незважаючи на влаштований московитами геноцид, жертвами якого лише протягом двох попередніх десятиліть (Голодомор 1932 – 1933 років, Великий Терор 1937 – 1941, найбільша кількість загиблих у Другій світовій) стали до двадцяти мільйонів українців.
Наслідки цього вчинку були жахливі в своїй передбачуваності навіть з позиції лінійної екстраполяції – продовження знищення українців як самостійної нації через «русифікацію» та «асиміляцію» з іншими народами, землі яких мокшане окупували, а їх самих позбавили національної ідентичності знеособленням своїм «руським» тавром. Тим більше, що саме існування цього колишнього золотоординського улусу ґрунтується саме на образі Русі-України, історію та назву якої він вкрав безсовісно вкрав та нахабно привласнив.
Придушення українського опору гарно організованого під проводом ОУН – УПА у всіх куточках країни від Сяну до Дону стало для червоних першочерговою задачею, і найбільше їхня увага була зосереджена саме на новоокупованних західних областях (Волинська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька, Франківська), задля пригнічення яких окрім чергового штучного Голодомору 1946 – 1947 років була впроваджена каральна програма депортації в степи Казахстану та Сибиру всіх членів сімей живих та загиблих членів українського визвольного руху.
Відповідний наказ Ради міністрів СРСР був підписаний 3 жовтня 1947-ого. Два дні підготовки з мобілізацією восьми тисяч місцевих зрадників, і о шостій ранку 21 жовтня операція під коловою назвою «Захід» перейшла в свою заключну стадію – за три дні 77 791 українців від малечі до старців під дулами автоматів московських карателів, як худобу без будь-яких речей, було загнано в теплушки і відправлено на схід, а їхні ще теплі хати конфісковані на користь держави-окупанта. Місцеві намагалися відбити своїх, але червоні стріляли в повітря та силоміць тягли українців на каторгу.
Після холодного проливного дощу при мінусовій температурі людей просто загнали в товарні вагони з триповерховими нарами (або зовсім без них) без їжі та пиття… Потяги йшли лише вночі. Люди помирали від спраги, виснаження, переохолодження… московські карателі просто викидали тіла померлих під час руху вздовж залізничної колії.
Прибуття на місце призначення (Іркутська область – 1924 сімей, Молотовська – 2991, Омська – 4370, Челябинська – 2788, Читинська – 453, Красноярський край – 536, Казахська РСР – 3133) не приносило полегшення: – убогі бараки чи землянки з залізними ліжками в якості єдиних меблів, під постійним зброєним наглядом червоних «вертухаїв», виснажлива праця в полях та шахтах по 14 – 16 годин на день без знижки на стать і вік (нарівні з дорослими працювали 14 річні підлітки та 70 річні старі), цидулка спецпереселенця замість віднятого паспорту і двадцять років каторжних робіт в перспективі втечі. Від такого життя день, коли в українській громаді не було похорону, сприймався як свято.
Так московські окупанти в черговий раз «визволяли» Україну від українців.