В глибинці житлової забудови всього в кількох кварталах від нарочито-пишного чернівецького центру захована середньовічна єзуїтська храмова перлина, хоча вона є такою скоріше по духу ніж за сутністю, адже всемогутній Час не відлічив і двох століть з моменту її появи на світ. Можливо, відносно молодий як на релігійну споруду, вік і врятував її від знищення в темні часи радянської окупації з її атеїстичною боротьбою.
І були у костелу і дві власні невеличкі каплички – одна під основним храмом, інша – ліворуч від нього. Дві каплиці, а така різна доля…
Передісторія першої починається на полях буковинських боїв Першої світової віни 1914 – 1918 років, жертвами яких ставали вояки всіх протиборчих армій. За часів інтербелуму за підтримки румунського уряду в тому числі на Буковині діяла програма з пошуку та урочистого перепоховання загиблих під проводом товариства «Культ героїв». Місцем такого останнього земного притулку в Чернівцях мала стати територія прилегла до місцевого єзуїтського храму.
І все б нічого, але Друга світова війна з мовчазної згоди світу віддала українські землі під окупацію московських безпринципних карателів, які завжди не надто обтяжували себе дотриманням будь-яких людських норм моралі. Так, коли з храмової споруди за наказом радянської влади буле вигнані останні християни, а саму споруду почали у варварський спосіб прилаштовувати під архів (лаги для залізобетонних перекриттів вбивалися прямо в колись поліхромні стіни, вибиті унікальні вітражі для зручності доставки будматеріалів та меблів, збитий ліпний декор, зіпсоване та розкрадене церковне начиння), цвинтар під стінами будівлі став на заваді впровадженню цієї ініціативи самим своїм існуванням.
Тоді-то з чиєїсь легкої руки і з’явилося рішення про повторне перепоховання загиблих чи його імітацію в підземній крипті костелу. Дуже швидко виконавці відзвітували про владнання справи перед своїм керівництвом: ексгумація проведена, рештки опущені в підземелля і замуровані цегляною кладкою. Ось тільки місцеві жителі, а спираючись на їхні свідчення і історики, заперечують що ця процедура взагалі мала місце бути – московські окупанти просто поприбирали та вивезли в невідомому напрямку надмогильні пам’ятники, а землю зверху над могилами – розрівняли. Про ту брудну справу, так ще і не з’ясовану до кінця, зараз нагадують лише абияк складена цегляна стіна в підвалі храму та радянська табличка поруч з нею, яка стверджує, що в тій замурованій каплиці перепоховані шістдесят вояків-поляків.
Історія ж другої каплиці на честь святого Антонія, яка колись займала свої місце ліворуч центрального фасаду костелу Сердя Ісуса, ще печальніша і теж пов’язана з червоними безбожниками. Так після радянської окупації в спустілих її приміщення знайшла собі прихисток взуттєва майстерня Мошко. Вікна колишньої сакральної споруди, де цілими днями працював майстер, виходили прямісінько на центральний вхід місцевого головного управління Комітету державної безпеки.
Звичайно ж, таке становище вкрай дратувала «товаришів в погонах», за Мошком (який до того ж був євреєм за національністю, що додавало клопоту чекістам) весь час велося спостереження. Напруга навколо споруди зростала, доки однієї ночі вона просто не зникла – на ранок здивовані чернівчані побачили лише остов мурованого фундаменту, де ще вчора була швацька майстерня. КДБісти, як завжди потайки, вночі організували знищення святині, до речі як і дві статуї, Яна Непомуцького та «Пієти» (первинно прикрашала центральну міську площу), перед колишнім входом костелу різдвяної ночі 1950-ого.