Микола Івасюк увійшов до анналів історії мистецтва разом із іншим видатним представником української школи історичного живопису, Іллєю Рєпіним, як засновники монументального стилю передачі славетного минулого Русі-України – перший своїм полотном «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва», другий – картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султану».
…Простий хлопчина з Буковини, син теслі , мабуть і подумати не міг, беручі безкоштовні уроки малювання у місцевого вчителя, Юстина Пігуляка, що талант забезпечить йому місце у Віденській, а потім, як учню-відміннику, Мюнхенській академіях мистецтв, європейське визнання, власну художню школу у Чернівцях та класами в Народному домі.
Не дивлячись на надпривабливі пропозиції жити і працювати з затишних умовах Західної Європи, творча натура Миколи Івановича просто не могла існувати за межами рідних теренів – ну де б ще він черпав натхнення, щоб створити свою всесвітньо відому «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва», якщо не в Україні? Сила і дух полотна, яке художник створював протягом двох десятиліть, на стільки передавали саму сутність української душі, що його копія на початку ХХ століття була майже в кожній українській хаті, як найцінніша реліквія, разом із томіком Шевченківських віршів.
Він повернувся на Буковину, щоб створювати свої шедеври. Розпочата Москвою та Берліном Перша світова зруйнувала старий світоустрій в Україні, а Івасюк в 1914-ому опинився в полоні царської армії як «німецький» агент з висилкою до окупованого Ростова, де його утримували довгі роки, аж допоки будинок Романових не рухнув разом з їхньою імперією. Звичайно патріот до мозку кісток він радісно вітав відновлення української незалежності 1918 року і як історичний художник намагався закарбувати кожну мить цього небачуваного підняття українського національного духу та свідомості. Поштові марки, портрети, замальовки будення Січових Стрільців та вояків Української Галицької армії…
В 1919-ому талановитий художник зміг повернутися, до Галичини, яка дуже швидко опинилася під польською владою. Тиск окупації на стільки пригнічував щирого патріота, що він радо згодився в 1925-ому на підступну пропозицію московитів повернутися в радянську Україну з головною приманкою у вигляді посади викладача в Київській академії мистецтв.
Відмовляння від цієї пастки його друзями, в тому числі професором Євсевієм Ліпецьким, який отримав аналогічну пропозицію, не допомогли. Микола Івасюк наступного року повернувся в Україну разом із сім’єю. От тільки райдужні намальовані брехливими московитами перспективи розтанули в мареві жахливої радянської окупаційної реальності, де йому не знайшлося гідного місця, адже метою влади було лише його повернення без права покинути комуністичну клітки (активно програма заманювання видатних українських діячів до СРСР задля «відбілювання» їхнього образа озвірілого люмпену в очах світу діяла протягом другої половини 1920-х).
Кафедра Всеукраїнської академії мистецтв, пресове бюро Всеукраїнського фотокіноуправління, заборона на діяльність… це був лише початок шляху радянської репресивної машини, яка мала закінчити те, що не доробив влаштований Кремлем штучний голодомор – знищити якомога більше українців в надії на не відродження вільного духу нації. В ті страшні 1930-ті чимало представників вітчизняної інтелігенції було закатовано та знищено; за Миколою Івасюком НКВСівські опричники прийшли 18 вересня 1937-ого. Катування, знущання, утримання в камері смертників… трагічна розв’язка настала опівночі 25 жовтня, легенду українського живопису московські кати розстріляли, а з ним канула в Лету ціла епоха.